Володимир Васильєв - Миколаївське небо

— Із зірки?

— З однієї із планет, звичайно, — фиркнув Сеня. — Так кажуть тільки, що із зірки. Адже коли ти кажеш, що ти з України, це не значить, що ти живеш і в Києві, і в Львові, і в Донецьку?

Ольша зітхнула. Чомусь вона сприймала це як належне — ніби друзі-іноземці розповідають про свою далеку Америку. Адже все одно дурне дівчисько там ніколи не було й не буде, і не відрізнить правду від посередніх байок.

— Що ж вас сюди привело?

— На Землю? Чи в Коблеве?

— На Землю.

Сеня знизав плечима:

— За всіма населеними планетами ведеться спостереження. Ви не виняток.

— І скрізь ви займаєтеся такою… хірургією?

Сеня з повагою глянув на неї — зовсім не зрозуміло чому, немов вона сама дійшла до якоїсь прихованої істини.

— Ні. Тільки там, де доводиться втручатися.

— Хіба в нас щось не так? — поцікавилася Ольша з ревнощами в голосі.

— Та все у вас не так! — роздратовано стукнув по баранці Сеня. — Ви стали небезпечними. Природу нищите, себе не щадите… А зброї скільки нагромадили — це ж з глузду з’їхати можна! І це притому, що третина населення голодує, а ще третина ледь зводить кінці з кінцями.

Ольша жадібно слухала. Напевно, вона була першою із землян, хто слухав думку про себе з боку.

— І разом з тим дивно здібна раса! За якихось шість тисяч років піднятися з бруду, з дикості в космос. Але в той же час багато в чому так і залишитися в бруді. Ваші вчені навпомацки, інтуїтивно збагнули те, до чого нам довелося доходити сторіччями, набиваючи без ліку ґуль на лобі. Ми вже втомилися дивуватися. Ви начисто вбили в собі екстрасенсорику — середні віки, інквізиція — проте раз у раз заганяєте наших фахівців у глухий кут.

Сеня замовк. Та Ольші було мало.

— Що ж змусило вас утрутитися?

Сеня, не відриваючись, дивився на дорогу. Минули Половинки — до Миколаєва залишалося хвилин десять їзди.

— Загинуло два наших агенти. У Коблевому. Дванадцять днів тому. Якраз коли «сторож» перебував у тіні вашого метеосупутника протягом двох хвилин.

— Завгородній?

— Не особисто, звичайно. Але, схоже, він за цим стоїть.

— А хто він? Теж ваш? Із сузір’я?

Сеня знову глянув на неї з повагою.

— Здогадалася? Молодець. Ні, він не має стосунку до нашої служби. Земля, безумовно, зацікавить будь-яку високорозвинену цивілізацію. Схоже, ми зіштовхнулися з конкурентами, про яких дотепер не підозрювали. Причому, хлопцям пальця в рот не клади. І поступитися ми не можемо просто так, і на рожен не полізеш… Піди взнай, хто вони? А нам оголосили війну, поки тиху: «сторожа» зчесали, Артура намагалися усунути. Коротше — незавидне становище.

— Виходить, Завгородній не землянин?

— Напевно. Хоча, може й землянин. Його могли завербувати.

— А чому ви вирішили, що він має стосунок до смерті ваших агентів?

Сеня покосився на Єнота.

— В одного з них спрацював аварійний прилад для фіксації зображень. На кшталт фотоапарата, тільки мініатюрний. На останньому знімку Завгородній і один з його громил. За секунду до смерті.

Сеня важко зітхнув.

— Він був співвітчизником Єнота. Вони готувалися в одному центрі…

Якийсь час чувся тільки шелест покришок по асфальту, сильно приправленому гудроном. «Чому вони мені все це розповідають? — подумала Ольша й сама ж собі відповіла: — А чого їм боятися? Мені ж бо й стукнути нікуди. Альо, це служба безпеки? Тринадцятий відділ по боротьбі з нечистою силою? У мене тут інопланетяни-розвідники. Люди — дві штуки й колонія кристалічних мікроорганізмів — одна штука… Заїкнешся лиш — у психушку запроторять. Мені навіть Ритка, краща подруга — і та не повірить. Батько — не повірить. Не тягти ж із собою Паху з вінчестером як доказ?»

Перериваючи її думки, замиготів тривожний червоний вогник на пульті. Сама собою вискочила коротка трубочка антени й зазвучала незнайома мова. Сеня відповів тією ж мовою. Напевно, це була його-рідна мова. Ольша ніколи не чула нічого подібного.

Уже за хвилину Сеня, не припиняючи слухати, звернув з траси й поїхав курним путівцем уздовж куцої смужки чи то високого чагарника, чи то дерев-недоростків.

Голос не вгавав ні на секунду; було в ньому щось від скоромовки темпераментного футбольного коментатора-італійця. Неодмінно італійця — ніхто так не захлинається, не ковтає закінчень і не тараторить, намагаючись спресувати інформацію, як гарячі жителі Апеннінського чобота.

Трохи згодом Сеня зупинив машину. Антена втяглася в приладову дошку, голос затих. Єнот відчинив дверцята, вибрався й негайно поліз у багажник. Паха допомагав йому діставати вміст — кілька невеликих валізок, два ящики вина та Ольшину сумку. Сеня спустошував бардачок.