Володимир Васильєв - Миколаївське небо

Другий хлопець стягнув окуляри, й Ольша переконалася, що саме він підвозив її до Гліба в новорічну ніч.

— Привіт, — сказала Ольша, усміхнулась і ступила вперед. — Ти мене пам'ятаєш?

Хлопець примружився й подивився в її бік.

— Ну, привіт…

На стійку лягла ще одна кредитка.

— Х’ю, видай їм чого попросять…

Однаковим рухом хлопці повернули порожні пляшки на стійку, переглянулися й вийшли з кафе. Дверцята машини плавно стали на місце і сіро-зелене іскристе диво, понеслося в бік молдавських баз.

Ольша розгублено дивилася услід. Зате Ритка не розгубилася.

— Два мускати й по морозиву!

Бармен миттю спорудив у білих пластикових вазочках дві маленьких сніжних зими з сиропом і шоколадом, а пляшки з вином дбайливо впакував у плетений кошик з вигадливою ручкою. Решту вимагати не зважилася навіть Ритка.

Дівчата зайняли дальній столик. Ольша не могла прийти до тями.

— Хто це, Олю? — цікавість Ритки неважко було зрозуміти. Та от спробуй відповісти на це просте запитання!

Ольша зітхнула:

— Ще не знаю. Пам’ятаєш Новий Рік? Коли я з балкона з’явилася?

Ритка кивнула. Ольшиній історії з літаючою машиною ніхто, звичайно ж, не повірив. А придумати вона нічого не змогла. Та й не пробувала.

Ольша сонно длубалася в морозиві. Чи впізнав її той хлопець? Чи просто кинув кредитку, щоб відчепитися? Це питання муляло її два наступні дні.

Диво-машину вона знову побачила рано вранці. На «Чорноморці», біля міжміських телефонів. Більшість курортників ще спала, кілька жайворонків квапливо похмелялися в буфеті. Бляшані відра гучномовців меланхолійно хлюпнули новинами.

Ольшин знайомий стояв, привалившися плечем до пофарбованої в бадьоро-зелений колір будки; його приятель телефонував, нервово постукуючи вільною монеткою по склу.

Серце чомусь закалатало сильніше, Ольша здивувалася й розсердилася одночасно. Випроставши спину, підійшла ближче.

— Привіт!

Хлопець схилив голову. Вираз його очей залишався нез’ясованим: окуляри він, очевидно, знімав лише у виняткових випадках.

— Ти пам’ятаєш новорічну ніч? Машину, подану до балкона?

Дві дзеркальних краплі окулярів продовжували відображати Олыпу.

— Ну?

— Я вірила, що ми ще зустрінемося.

Хлопець знизав плечима без слідів емоцій на обличчі. Це було страшенно дивно, лице взагалі без будь-якого виразу!

— Це та сама машина? — запитала Ольша, щоб не мовчати.

Хлопець відповісти не встиг; його друзяка повісив трубку й обернувся, критично розглядаючи Ольшу. Втім, дивився він цілком дружелюбні, без цинізму.

Ольша зніяковіла; зніяковіла до того, що випустила книжку, яку читала з ранку. Вітер зашелестів сторінками, м’якою лапою витяг закладку — миттєву фотографію. Десь тиждень тому пристав до Ольші якийсь заїжджий монстр-воротило. У ресторан водив, сфотографуватися разом змусив. Ледве здихалася. А потім замість закладки фотка ця під руку попала.

Ольша присіла одночасно з хлопцем. Той підібрав книжку, мигцем глянув на фотку… І завмер.

— Ти його знаєш?

Ольша розгубилася.

— Трохи…

— Де живе?

— У «Лазурному»…

— Їдьмо!

Ольшу дбайливо взяли за лікоть.

У салоні було прохолодно, пахло перегрітою пластмасою і конваліями. Удень панель кермування виглядала не менш загадково, ніж у ту пам’ятну ніч.

— Як тебе звуть?

— Ольша…

Безшумно розвернувшись, машина поринула до воріт вузькою алеєю.

Ольша набралася хоробрості:

— А вас як?

Знайомий хлопець охоче відповів:

— Я — Сеня. Сеня Бісмарк. А це — Єнот.

— Єнот? — не зрозуміла Ольша.

Сеня розсміявся.

— Це прізвисько. Взагалі його Олегом нарекли.

За вікном шелестів гарячий вітер, миготіли сосни й курортники.

Ворота в «Лазурний» охоронялися заіржавілим величезним навісним замком. Сеня пригальмував і вислизнув назовні. Ольші допоміг вийти Єнот. Дверцята, тихо клацнувши, опустилися й закупорили машину.

— Ходімо!

Єнот тягнув Ольшу за руку, Сеня нетерпляче дріботів поруч.

— Який корпус?

Ольша почувалася щораз розгубленішою.

— Он той…

— Як цей тип себе назвав?

— Боря… Борис Завгородній…

Увійшовши в корпус Сеня з Єнотом умить І припинили метушитися: ну просто тобі два ледацюги, що забрели в гості до знайомої дівчини. Навіть настирна кістлява кастелянша тільки ледь повела носом у їхній бік. Завгороднього в номері не було. На стукіт ніхто не відповів, зате за спинами виникли двоє горилоподібних холуїв Завгороднього — Ольга часто їх помічала, коли за нею бігав цей діляга.