Володимир Васильєв - Миколаївське небо

На місто спадав пухкий, лапатий і білий до запаморочення сніг. Вікна зажурених дев’ятиповерхівок освітлювалися відблисками ялинкової ілюмінації чи просто тривіальними лампочками малошанованого нині Ілліча. Звідусіль лунали уривки музики, сміх і, здавалося, навіть дзенькіт келихів. Мимо на скаженій швидкості промчала приземиста «жигулька».

Ольша відчайдушно махала рукою, та водій її проігнорував. Можна було вилаяти його. Але який сенс? Ольша зі злістю похукала на змерзлу, незважаючи на подвійну рукавицю, долоню. Усе, пропало свято…

Тієї ж миті з проспекту, розганяючи мутну напівтемряву новорічної ночі, вигулькнула ще одна машина. Ольша без особливої надії підняла руку. Диви-но, пригальмував! Ольша кинулася до машини. Дивна тачка, замість фар — суцільна промениста смуга над бампером. Іномарка, напевно. Ольга придивилася. Точно, іномарка. Здалеку схожа на сорок перший «Москвич», але не більше, ніж той самий «Москвич» на пристойний автомобіль. Дверці полізли нагору, на дах, та Ольші вже ніколи було дивуватися. Мало чого понавидумують кляті буржуї!

— Шефе, на Намив. Півсотні, якщо за півгодини довезеш!

За кермом сидів непримітний хлопець у дзеркальних окулярах. І це зимою!

«Зараз він скаже, що йому в Соляні!» — вирішила Ольша. Але хлопець хитнув головою: залазь, мовляв. Ольша, глянула на годинник (23.45) і всілася поруч. Водій торкнув щось праворуч керма й дверці тихо стали на місце. Приладів і циферблатів у машині було більше, ніж зазвичай бачила колишня радянська людина.

Автомобіль м’яко ковзнув уперед.

— Пристебнися, — неголосно попросив хлопець.

Ольша насмішкувато витріщилася на нього. Дзеркальні окуляри дратували.

— Що, автоінспекції боїшся? Вони вже п’яні давно…

— Пристебнися, — не змінюючи тону повторив хлопець.

Ольша вирішила не сперечатися — ще впреться й висадить. Ремінь безпеки сухо клацнув, сам собою натягнувся, притиснувши ц до крісла, зручного, як і все закордонне.

А хлопець раптом розвернувся й, утопивши акселератор, погнав машину зовсім в інший бік.

— Ей! Нам не туди! — сказала Ольша. Стало страшно. «Вляпалася!» — вирішила вона.

Хлопець, не дивлячись на неї, відповів:

— Помовч.

Ольшу втисло в крісло. Машина чомусь задерла капот, потім завалилася набік, ковзнула між тролейбусних проводів і злетіла, мов літак. Земні вогні провалилися вниз. Ольша вчепилася в дверну ручку. Думки розповзлися й поховалися.

Але ж так не буває!

Плавно розвернувшись, хлопець повів машину (чи що там?) прямо на Намив, над рікою. Ольша зацьковано глянула назад — за склом витанцьовувало шалене малинове полум’я. І було дуже тихо, ні гудіння, ні рокоту, ніби двигун узагалі не працював. «Ракета? — подумала вона, почуваючи себе повною ідіоткою. — Бредня псяча!»

Праворуч внизу вгадувалися обриси порту. Місто згори нагадувало рій різнобарвних світляків. Сніжинки танцювали за склом і створювали відчуття казки.

На Намив (точніше — над Намив) вони ввірвалися через сім хвилин.

— Який будинок? — запитав хлопець цілком буденно, щось перемикаючи на панелі кермування.

Якимсь незбагненним чином Ольші вдалося пояснити. Хлопець кивнув, взявся за кермо обома руками, бо до цього моменту він зо дві хвилини керма взагалі не торкався.

— Сьомий поверх, — додала Ольша невідомо навіщо. Мабуть, згадала старий новорічний фільм.

— Подати до балкона? — єхидно довідався шофер (чи пілот?).

Довелося вказати й балкон. Чудо-машина зависла врівень із поруччям. Знову самі собою відчинилися дверцята. Ольша вагалася.

— Слухай, — сказала вона, — ти, часом, не Новий Рік?

У голові була повна каша.

— Ні, — відповів хлопець серйозно. — Витрушуйся. Грошей не треба.

Так-сяк Ольша перебралася на балкон, уже там збагнула, що забула відстебнутися. Проте дивуватися не залишилося сил. Трусонувши головою, востаннє заглянула в машину.

— Я тебе ще побачу? — запитала для чогось.

Хлопець довго, секунд п’ять, дивився на неї, потім різко зняв окуляри.

— Можливо.

Лице його Ольша запам’ятала добре. Дверці плавно стали на місце, чудо-машина, злегка нахилившись, відчалила від балкона й шугнула вгору, задираючи капот до зірок. Здавалося, вона так і піде, загубиться серед мерехтливих небесних вогнів і пропаде з виду. Колеса в неї були чомусь горизонтально, під днищем. «Бек ту зе ф’юче…» — промурмотіла Ольша. Спробуй отямся після такогої.

Згори сипав і сипав пухнастий новорічний сніг. На балконі було холодно й незатишно. Ольша легенько постукала в покрите памороззю скло. Двері відчинилися.