Володимир Васильєв - Миколаївське небо

— Кого шукаємо?

У голосах вчувалася ледача гордовитість. Сеня і Єнот явно поступалися горилам силою. Подальше сталося дуже швидко. Єнот по-ведмежому переступив з ноги на ногу: «Туп-туп!». Рухи були зовсім не бойовими, Ольга навіть назвала б їх доброзичливими. Однак один із громил з розмаху в’їхав у стіну й затих, звалившися на лінолеум. Другий прийняв ефектну стійку.

«Х-хех!»

Нога, мов гарматне ядро, летіла Єнотові прямо в груди. «Туп-туп!»— Єнот знову потупцював на місці. Він не бив і не відбивав удар!!! Тим не менш другий опонент — каратека головою вперед полетів уздовж коридора, причому ноги його бовталися значно вище голови. Він теж так і не підвівся.

Сеня за цей час відімкнув номер Завгороднього — саме відімкнув, а не зламав. Ольша застигла на порозі, Сеня з Єнотом швидко й професіонально обнишпорили обидві кімнати, ванну. Якщо вони чого й шукали, то цього разу не знайшли.

Двері Сеня за собою замкнув. Чим — Ольша не розгледіла. Вона відчувала себе втягненою в якусь дивовижну гру. Трохи отямилась вона лише в машині. За кермо сів Єнот. Її привезли в затишний маленький котедж на самій межі молдавських баз. На веранді спав ще один хлопець — якщо не близнюк Сені з Єнотом, то принаймні двоюрідний брат.

— Це Паха Товстий. З ним краще не говорити, ясно?

Хлопець був зовсім не товстий. Навпаки, сухорлявий і підтягнутий, як Єнот або Сеня. У кімнаті господарювала благодатна прохолода. Винуватцем цьому був невеликий імпортний кондиціонер.

— Пити будеш? — запитав Єнот цілком буденно, киваючи одночасно на просторе звабливе крісло.

— Буду! — хоробро відповіла Ольша й шубовснула в податливу бараканну глибину. Крісло й вона, схоже, створювалися спеціально один для одного. Хлопців цих вона боятися перестала. Коли що — однаково ж дістануть. З-під землі. Та й взагалі — інтерес до неї виник тільки коли з’ясувалося, що вона знайома з Завгороднім, чисто діловий інтерес. А пити погодилася, пам’ятаючи ящик мускату — учора вони винесли вирок обом пляшкам із Глібом, Юриком та Риткою і знайшли це питво пречудовим.

Єнот витяг на світ божий пляшку «Єким Кара». Рубінова рідина темніла в старомодній запиленій посудині.

— Сонячна долина, урожай 57 року. Цінуй!

На дні пляшки зібрався шар схожого на рудий лишайник осаду. «Ну їх, ці проблеми!» — зло подумала Ольша й взяла протягнений келих.

Наступного коника компанія Сені Бісмарка викинула вдосвіта. Ольшу ніхто пальцем не зачепив, хоча спочатку вона вважала, що її намагаються впоїти, бо за «Чорним доктором» пішли не менш запилені й витримані пляшки південнобережного «Токаю» й «Кагору», а потім казахського фіолетового мускату якогось особливого елітного розливу.

Ольша прокинулася в тім самім чудернацькім кріслі (воно непомітно трансформувалося в диван), укрита пухнастим картатим пледом. У кутку на голому матраці сопів Єнот.

На вулиці буянило червневе сонце; з кожною годиною коротшали й без того куці тіні. Сеня у позі лотоса сидів на капоті машини.

— Доброго ранку, містере йог! Вам не гаряче на цій залізяці?

Сеня не ворушився, уп’явшись у порожнечу. На веранді безсовісно спав Паха Товстий. Здається, він так і не прокидався з учорашнього дня. У розпиванні вина він теж не брав участі, а коли Ольша запитала чому, Сеня з Єнотом розсміялися й сказали: «Йому не треба…»

Коли нарешті всі прокинулися, ні про що, крім сніданку, поговорити не вдавалося. Сеня заїкнувся про корейський ресторанчик на «Дельфіні», за що й був посаджений на місце шофера.

Ольша влаштувалася поруч. Дивно: раніше вона не звернула увагу, що не тільки букви, але й цифри на шкалах приладів були чужими. Навіть не римськими. Ольші ніколи раніше не траплялися такі знаки.

Спідометр, наприклад, ділився на шість секторів, кожен сектор — поділявся ще на шість. Що означали нерівні символи біля кожного сектора залишалося тільки здогадуватися. Кілометри? Милі? Ліги?

— Сеню, просвіти мене, темну. Це чия машина? Штатівська? Чи япончеська?

— Гіанська, — відповів Сеня цілком серйозно.

— Називається «Аз-Б’ат». «Північний вітер» по-вашому.

— Гіанська? — Ольша наморщила чоло, — Це в Африці, либонь?

— У сузір’ї Змієносця.

— Пан жартує?

Сеня знизав плечима:

— Аж ніяк…

Заверещали гальма. На дорозі, витягнувши руку вперед, стояв один з громил Завгороднього. Ольша, пристебнута ременями до крісла, стиха зойкнула.

Автомобіль уріс в асфальт біля самого коліна громила, бампер трохи не торкався холоші його варених штанів.