Антохін увесь подався вперед. Нервово він схопився за комір піджака. І тієї ж секунди пролунав його голос — схвильований, тремтячий.
— Рухається… рухається!
Він не помилявся. Важелі семафора повільно, ліниво хитнулися. Так, немов би їх хитнула чиясь рука. Непевний рух в один бік, у другий… знов гойдання… І, нарешті, вони повільно обернулися навкруги своєї осі. Ще раз, ще… Кружляння ставало певнішим, воно прискорювалося. Мотор працював. Він тягнув важелі семафора. Електрика дійшла без дротів до приймальної установки.
Шановний Іван Петрович Антохін, поважний академік — підстрибнув, як дитина. Він сплеснув руками, повернувся до помічника. Широка радісна усмішка засяяла на його обличчі.
— Га? Крутиться, друзі мої, крутиться? Що? Все правильно. Га? Ну хіба це не чудесно? Крутиться, крутиться!..
Він повторював одне й теж саме слово кілька разів, він сміявся й притупцьовував, поглядаючи у вікно. Ось він урочисто потиснув руку Містеру-Пітерсу:
— Вітаю вас, друже мій. Вітаю!
Потім знайшов руку Роми:
— Вітаю. Ми перемогли!
Нарешті, очі його спинилися на Ганні:
— Вітаю вас, моя люба. Чудесно! Дуже вдячний.
— Але за що, Іване Петровичу? — одверто й щиро здивувалася Ганна.
— За те, що… а, та про що казати!.. я всіх вітаю зараз, усім вдячний… Крутиться, крутиться!..
Містеру-Пітерсу чомусь здалося, що він дуже втомився. Заболіло десь у спині, захотілося потягнутися, випростатися. Він повільно потягнувся — і застиг у такій позі. Очі його розширилися. Він дивився у вікно, розкривши рот. Він бачив: у вікні показалося знайоме огидне обличчя бухгалтера «Моребуду». Обличчя загрозливо усміхалося, руки бухгалтера хапалися за підвіконня. Він ліз у кімнату.
— Стій! — вигукнув Містер-Пітерс. — Стій! Бо вб’є електрика.
Але огидна голова, виблискуючи рожевою лисиною, вже потрапила до невидимого проміння, доторкнулася до невидимих повітряних дротів, якими текла електрика високої напруги. Бухгалтер зойкнув і зник, майнувши руками. Він упав. Почувся глухий стукіт.
Дослідники дивилися один на одного. Ніхто нічого не розумів. Але ось знизу, з-під вікна пролунали загрозливі вигуки. Рома кинувся до вікна.
— Стій! — вигукнув Містер-Пітерс.
Різким рухом він вимкнув генератор. Зникли іскри, зникли золотаві віяльця на вістрях стрижнів. Рома підбіг уже до вікна. Він побачив унизу цілу юрбу, що загрозливо кричала, посуваючись до головного входу. І всі вони, всі ці люди — були лисі…
— Лисі посуваються на нас! — крикнув Рома, відбігаючи від вікна.
Містер-Пітерс теж бачив це, виглядаючи у вікно. Юрба лисих брала приступом будинок. Попереду біг огидний бухгалтер «Моребуду». Він щось кричав, він вів усіх. Значить, його не вбило?
— До лабораторії!..
— Примусимо!..
— Ми їм покажемо!..
Ці вигуки знизу лунали вже зовсім загрозливо. Антохін, нічого не розуміючи, звернувся до Містера-Пітерса:
— Що це? Чого такі вигуки?
— Лисі посуваються на нас… — похмуро відповів той.
— Їх веде бухгалтер.
— Який бухгалтер?
Вигуки гучнішали. Очевидно, лисі прорвалися до будинку. Вони наближалися.
Містер-Пітерс схопив великий мідний стрижень.
— Ромо, бери щось. Треба захищатися… Зони йдуть сюди. Іване Петровичу, ідіть до вікна. Ганно, назад! Ми їх зустрінемо…
Він бачив зблідле обличчя Ганни. Дівчина злякалася, вона безпорадно обперлася об стіну. Рома схопив і собі якусь палицю:
— Хай ідуть, — запально вигукнув він, — хай!..
Божевільний запал охопив і Містера-Пітерса. Він відчув у собі відвагу і бойову лють. Він розмахував у повітрі своїм мідним стрижнем, вигукуючи:
— Хай ідуть!.. Ми захистимо себе і наш генератор…
Але де ж Іван Петрович?.. Куди він зник?.. І з ним разом і Ганна… Може, вони сховалися? Проте, шукати було ніколи. З гуркотом відчинилися двері. Перші лисі показалися на порозі. Це була страшна картина.
Розлютовані, лякаючі обличчя дивилися до кімнати. Стиснені кулаки миготіли в повітрі. А ззаду, на простягнених вгору руках, нерухомо лежав бухгалтер… Лисі несли його, як прапор. Вони кричали:
— Помстимося за смерть… Вперед!
Містер-Пітерс почув, як заворушилося волосся на його голові: адже щойно він бачив бухгалтера живим, попереду всіх… він вів юрбу лисих у наступ… невже — помер?
Але ось бухгалтер підвів голову. Він поглянув на Містера-Пітерса, уїдливо посміхнувся, погрозив йому пальцем:
Читать дальше