Володимир Владко - Чудесний генератор

Він схвильовано потирав лоб рукою й поглядав на слухачів. Його сиве волосся срібніло над збудженим обличчям. Це була тепер його улюблена тема. Про неї міг він говорити годинами, стежачи за роботою конструкторів, перевіряючи розрахунки й рисунки. До Ганни Іван Петрович ставився тепер, як до людини, що заслужила загальну повагу й пошану. Як же: ця тендітна вродлива дівчина довела свою надзвичайну мужність, вона, зрештою, врятувала човен.

Коли б не вичерпувала вона безстрашно воду з човна — хіба стояв би тепер він на березі, готовий до дальших дослідів?.. Безумовно, ні; він затонув би, він лежав би тепер на дні моря.

Ось чому Іван Петрович охоче розмовляв з Ганною й намагався докладно й зрозуміло з’ясувати їй все, що стосувалося до нової роботи. Ганна слухала академіка з великою зацікавленістю: ніколи раніше не знала вона, які велетенські перспективи відкриває в усіх галузях науки й техніки новий генератор Містера-Пітерса.

А сам Містер-Пітерс тепер уже навіть не пробував за щось гніватися на Ганну або в чомусь підозрівати її. Він тільки поглядав в її бік і усміхався, бачачи, як уважно слухає Ганна пояснення Івана Петровича. «Їй-право, електротехніком буде моя Ганна», — думав він.

— Що таке повітря в звичайних умовах? — розповідав Антохін. — Один з найкращих діелектриків. Ви ж знаєте, навіть за найкращі конденсатори ми вважаємо такі, де між пластинками є саме повітря — ніякої слюди, нічого. І от, ми робимо це саме повітря чудовим провідником. Ми йонізуємо його. Наші чудесні хвилі йонізують повітря — так само, як і ультрафіалкове проміння, рентгенівське тощо. Але цього мало. Нам зовсім не цікаво йонізувати все повітря навкруги нашої антени, як воно може бути й при звичайних радіохвилях. Це нічого не дасть для розв’язання нашої проблеми. Але тепер ми можемо робити інакше. Ми беремо цей самий генератор, відбиваємо його проміння рефлектором у певному напрямі. Таким чином ми дістаємо жмут променів, кудись скерований. Щоправда, ця скерованість все ще не задовольняє нас. Адже проміння дедалі більш розходиться в боки. Як віяло, скажімо. Але в нас є додаткове устаткування. Перед рефлектором ми ставимо щит з матеріалу, що зовсім не пропускає ультракоротких хвиль. І в цьому щиті робимо малесеньку щілину, вузеньку, як ніж. Вона, ця щілина, прорізана перпендикулярно до рефлектора. Завширшки ця щілина, як бачите, всього один міліметр. Завдовжки — три міліметри. Ось через який отвір ми примушуємо пролазити наші хвилі. І тепер практично розсіяння жмута променів нам не страшне. Від нас до нашого приймача несеться вузенький жмутик променів…

Антохін аж подався весь уперед, показуючи цей жмутик.

— Але це не лише жмутик променів. Адже він проходить крізь атмосферу. І от, уявіть собі, всюди, де мчить цей жмутик, повітря йонізується, перетворюється на чудовий провідник електрики. Цей повітряний кабель лежить у нормальному повітрі, він ізольований повітрям. І тепер… тепер ми робимо ось що…

Антохін кидався до стола, тягнув Ганну, показуючи їй складну конструкцію:

— Ось воно. Ми беремо якесь джерело енергії. Ми хочемо переслати цю енергію на віддаль. Для цього в звичайних умовах, потрібні два дроти, два провідники. Ми так само беремо два провідники, але не металеві, а незвичайні, з нашого йонізованого повітря. Мабуть, ви вже здогадалися, що це — два паралельні жмутики нашого ультракороткого проміння. І все. До цих жмутиків, до цих наших невидимих провідників — ми вмикаємо електричний струм високої напруги так, як зробили б це і з звичайними дротами. Хіба не прекрасне розв’язання проблеми, хіба не красива ідея?..

Іван Петрович захоплено замовкав. Руки його любовно погладжували мідні котушки, опуклі контури базальтових ізоляторів, що несли на собі товсті голі дроти, які підводили сюди електрику високої напруги. І, слухаючи цю людину, не можна було не підкорюватися її натхненній мові; кожен палав бажанням допомогти справі, бути чимсь корисним їй…

Найскладніша з усіх конструкцій, що були колись у цій лабораторії, зростала повільно на квадратному столі перед головним вікном, якраз на шляху проміння, віддзеркаленого екраном генератора. Завдяки дотепній думці Містера-Пітерса, генератор міг тепер випромінювати одночасно два коливання різної частоти. Ось чому перед його рефлектором (їх було тепер два) стояло тепер по щиту з тонесенькими прорізами. Саме через ці прорізи, ці щілини мали проходити вузенькі промені. Дальший їх шлях проходив понад згаданим квадратним столом.