Володимир Владко - Чудесний генератор

Тут нова складна конструкція підносила вгору два металеві загострені стрижні. Найточніше вивірене розміщення екранів, щитів і стрижнів дозволяло бути певним, що вузенькі промені ультракоротких хвиль, проходячи над квадратним столом, обов’язково дотикнуться вістрь стрижнів. А це давало наслідком електричний контакт між двома системами провідників — металевих і повітряних. Електрика з стрижнів вільно переходила до йонізованого повітря, створюваного чудесними променями; електрика текла цими невидимими повітряними провідниками через вікно, далеко на берег, де на неї чекала складна приймальна установка з високо піднесеними металевими віялами. Електрика з повітря мусіла стікати цими віялами знов-таки до звичайної системи металевих провідників — і рухати тут електромотор.

Так мусіло бути. Чи буде так?

Іван Петрович був певний цього. Містер-Пітерс поділяв його переконання. Рома і вірив, і не вірив водночас: надто фантастичною здавалася, все-таки, йому ця ідея… А Ганна? Ганна непомітно для себе перетворилася на захопленого прихильника ідеї нового винаходу і, в міру своїх сил, навіть допомагала роботі коло монтування установок.

Послідовний історик цих надзвичайних подій не має права обминути кілька невеличких фактів, зв’язаних з роботою тих днів у лабораторії.

Адже хто знає — чи не набудуть у світлі дальшого розгортання подій ці з першого погляду незначні факти виключного значення? Ми мусимо нагадати: фатальне яблуко впало ще тоді, коли в радгоспі «Перемога» остаточно виявилася мрія старого Андрія Антоновича вкрити свою лисину новим розкішним волоссям. Гучний удар цього умовного яблука пролунав ще раз — під час події з пасмами волосся бідного Потапича, цієї невільної жертви напівнаукових експериментів Андрія Антоновича. Вузол фатального розвитку подій зав’язався двічі: і той, хто не зробив ще з цього певних висновків, не обміркував остаточно всієї ваги цих двох фактів, — хай не дивується далі несподіванкам. Адже ж ми певні, що ці майбутні немов би несподіванки зовсім не вразять пильного й уважного спостерігача, який завжди робить свої логічні висновки з усього, що помічає і на що, тим більше, звертають наполегливо його увагу.

А тепер, зробивши ще раз усі ці недвозначні й одверті натяки, повернемося до нашого стислого й стриманого викладу подій у лабораторії.

Настирливий відвідувач, лисий головний бухгалтер тресту «Моребуд», що вже двічі з’являвся в нашому оповіданні, очевидно, не кидав своєї думки. Більше того: він навіть намагався створити навколо своєї мети, так би мовити, громадську думку. Бухгалтер був рішучою людиною, в чому наші дослідники пересвідчилися дуже швидко.

До лабораторії з’явилися ще три відвідувачі. Поважні, підстаркуваті люди, вони були зовсім звичайні й нормальні на вигляд. Рома тільки казав потім, що він одразу помітив в їх очах якусь дивну запальність, збудженість, якесь загрозливе войовниче блищання. Проте, — Рома міг і помилятися.

Отже, ці троє відвідувачів принесли до лабораторії, на ім’я академіка Антохіна й Містера-Пітерса щось подібне до петиції. Спочатку ні Антохін, ні будь-хто з решти не міг навіть зрозуміти: що за листовне прохання?.. В чому річ, мовляв, громадяни?..

Але зміст великого листа з’ясував справу. Смішно, дивно, неймовірно, проте — факт: петиція говорила про конечну потребу звернути увагу на інтереси численних людей, позбавлених через ті чи інші умови рослинності на голові. Простіше кажучи, — лисих. Так, так, лист, який принесли офіціальні парламентери, говорив:

«… Ініціативна група громадян з дефектною рослинністю, так званих — лисих, від імени багатьох зацікавлених просить Вас призначити певні години для систематичного просвічування пацієнтів і ліквідації прикрих дефектів їхнього вигляду. Ініціативна група звертає Вашу увагу на те, що в разі відмови вона примушена буде вжити інших засобів впливу для безумовного задоволення законних вимог цієї численної категорії громадян…»

Це скидалося вже на загрозу. Містер-Пітерс грізно підвів очі:

— Слухайте, якщо ви не жартуєте, ви часом не побожеволіли?..

Але перші ж слова одного з відвідувачів довели цілковиту серйозність вимог:

— У місті, знаєте, велике збудження. Наша група, так би мовити, винесена на поверхню гребня загальної зацікавленості, — сказав цей відвідувач, загрозливо поблискуючи опуклими окулярами. — Ми не можемо поручитися ні за що. Радимо вам дати задовільну відповідь…