Володимир Владко - Дванадцять оповідань

— Сержанте! Сержанте!..

Канапа гойдалася. А може це вже й не канапа? І раптом лейтенант Фаберне, що намагався зібрати в своїх очах все, всю темряву, все незрозуміле, щоб зрозуміти, побачити хоча б якусь дрібничку, — раптом лейтенант Фаберне побачив далеко-далеко малесеньку іскорку, що ледве помітно тремтіла серед пітьми. Здавалося, іскорка пливла, вона так само гойдалася в повітрі, як гойдалася канапа — і разом з нею гойдався й лейтенант.

Щось м’яко доторкнулося до обличчя лейтенанта — мов гілка, росиста гілка, яка залишила на обличчі кілька краплинок роси. Так, ось воно, вражіння холодної роси… Востаннє лейтенант крикнув, вкладаючи у цей крик останню надію:

— Сержанте!..

Іскорка, з якої він не зводив очей, спалахнула яскравіше, вона перетворилася в гострий полум’яний язичок. І відразу замість неї спалахнув великий смолоскип. Він палав яскраво, він освітлював усе навколо себе. Наче хтось раптом відкрив чорну завісу й показав несподівані декорації величного театру.

Все закрутилося в голові у лейтенанта, що дивився широко розкритими очима на смолоскип, на велетенські розлогі дерева, повз які він пропливав, на чорні блискучі, немов вимащені олією руки негрів, що несли його, зв’язаного по руках і ногах… несли — куди?..

Так, лейтенант Альберт Фаберне був зв’язаний; як лялька, він висів на мотузках, підвішений до великої жердини. Ту жердину несли кілька міцних негрів — і лейтенант гойдався у повітрі в такт їхнім швидким широким крокам. Чи, може, носії несли його у такт загрозливим ударам далеких барабанів?..

Лейтенант стиснув щелепи. В голові його блискавично проносилися уривчасті думки:

«Негри захопили мене, коли я спав… захопили, зв’язали і тепер несуть кудись. Куди? Що вони хочуть зробити зі мною?»

Раптом лейтенантові згадалися розмови з сержантом Кокілем, ті казки про велетенську квітку. Тоді, слухаючи сержанта, він посміхався. Тепер дика, неймовірна казка здавалася чимсь страшним. Лейтенант голосно застогнав, намагаючись розірвати міцні мотузи. Даремні силкування!..

Палаючий смолоскип, що освітлював усе навколо, посунувся ближче до лейтенанта Фаберне. Скляними очима дивився лейтенант на полум’я, на чорні постаті негрів, що несли його.

Високі міцні люди з блискучою чорною шкірою не звертали на нього, здавалось, ніякої уваги; вони мов прислухалися до далекого стукоту тамтамів.

Але ось один з негрів широкими твердими кроками наблизився до лейтенанта. Бойове вбрання з шкур диких тварин було накинуте на його плечі. Негр підійшов ближче, він пильно розглядав білого. І лейтенант Фаберне з жахом пізнав знайомі суворі риси його обличчя: це був Нгамі.

— Це ти?.. Ти?.. — прохрипів він, стискуючи кулаки, охоплений нападом безсилої люті.

Негр спокійно дивився на лейтенанта.

— Так, маса лейтенант, це я, — нарешті вимовив він.

— Куди… Куди ви несете мене?

Нгамі махнув рукою вперед:

— Туди, де на тебе, маса, чекає смерть. Білого хижака несуть зв’язаного, як звіра. Ага, бо він — звір!

— Чорна мавпо, за мене помстяться. Тебе битимуть палицями, аж доки м’ясо почне падати шматками з твого тіла… Тебе розстріляють… Тобі відрубають голову!

Лейтенант Фаберне вигукував ці загрози мов божевільний. Він звивався, як гадюка, намагаючись визволитися з мотузів. Нгамі усміхнувся:

— Хто битиме? Хто розстріляє?

— Я розірву ці мотузи. Я застрелю тебе! Ти… Ти насмілився захопити білого!..

Нгамі неуважно махнув рукою:

— Хай білий хижак краще рахує свої власні хвилини. Ми наближаємося. Тамтами сповіщають усіх, негрів. Чуєш, маса?

Глухий стукіт, здавалось, наповнював увесь ліс. Тамтами були всюди, з усіх сторін лунав їх стукіт — одноманітний і страшний. Потріскували під ногами носіїв гілки, шкварчав вогняний смолоскип, з нього полум’яними краплями падала вниз палаюча рідина. І тамтами, жахливі дикі барабани з їх глухим стукотом…

— Куди… куди ви несете мене? — ще раз спитав Фаберне.

Нгамі урочисто підвів голову:

— Тебе несуть, білий хижак, назустріч смерті. На тебе чекає…

Смолоскип спалахнув яскравіше — і несподівано згас. У темряві, що враз насувалась з усіх боків, лейтенант почув:

— На тебе чекає Мати-Усіх-Квітів-І-Всього-Живого.

Більше лейтенант Фаберне не чув нічого. Він знепритомнів.

А коли він розплющив очі, — його вже не несли. Він лежав на м’якій траві, його освітлювало рожеве ранкове проміння. Спочатку лейтенантові здалося, що він бачив просто страшний примарний сон. Він поворухнувся, щоб покликати сержанта й розповісти йому про все. Але зразу ж лейтенант Фаберне відчув, що руки і ноги його зв’язані. Він міг ворушити лише головою. Ні, це не був сон!..