Володимир Владко - Дванадцять оповідань

— Це вони сповіщають усіх, га?

— Так, пане лейтенанте, звістка передається від села до села, за сотні кілометрів.

У мовчанні було чутно лише далекий стукіт тамтамів.

— Але це дуже дратує, сержанте… фу… хіба випити ще? Кокіль, чи не можна зробити, щоб цей телеграф спинився? Га? У мене від нього вже в голові стукотить.

— Нічого не поробиш, пане лейтенанте. Тут свої закони. Негрські закони… Мені, знаєте, — говорили…

— Знов ви тягнете, сержанте. Досить балаканини! Говоріть відразу, що таке вам там говорили. Ну?

— Мені розповідали, що там, десь у лісі… і не те, щоб дуже далеко від нашої факторії… в напрямку на річку Санкуру… є дивне негрське село Ньягва. І в тому селі живе негрський бог.

— Який такий бог? Що ви верзете, сержанте?

— Так. Вони моляться йому, пане лейтенанте. Там сидить жрець на ім’я Гамбо. І негри приносять у жертву богові худобу. І він, той бог, її пожирає.

— Нісенітниця, сержанте!

— Як собі хочете, пане лейтенанте. Але негри кажуть, що це так. Це, кажуть, велетенська квітка, що пожирає живі істоти. Я думаю, — велетенська орхідея. Негри звуть її — Мати-Всіх-Квітів-І-Всього-Живого.

— Хто це вам говорив? Той мерзотник Нгамі?

— Ні, пане лейтенанте. Один старий негр. Він казав навіть, що бачив цю квітку. Він проліз був до храму. І за те йому відрізали вуха й вигнали.

— Фу, ну й країна, я вам скажу, сержанте!.. Чорні огидні мавпи — негри, потім ця неймовірна спека, далі барабани, тамтами, чи, як ви кажете, негрський телеграф. І ще всякі байки про велетенські орхідеї… Мати-Всіх-Квітів-І-Всього-Живого… чорт зна що! І я примушений жити тут і збирати податки… Ну, гаразд, я їх примушу, тих негрів! Мені наплювати на те, що буде наступного літа. Мене тоді вже тут не буде, ось що. Сержанте Кокіль!

— Єсть, пане лейтенанте.

— Ідіть спати. І я спатиму. Фу, яка огидна країна!.. Слухайте, ці чортячі барабани колись перестануть стукотіти? Я спати хочу…

Проте, сержант Кокіль уже вийшов. Лейтенант Фаберне важко зітхнув і ліг на канапу.

Але спати лейтенантові Фаберне не щастило. Він перевертався з боку на бік і ніяк не міг заснути. Його дратував стукіт далеких барабанів, їх таємнича розмова, якої не можна було зрозуміти. Якась непевність, якась турбота і неспокій охопили наскрізь проспиртований мозок лейтенанта Фаберне.

Він підвівся, налив ще склянку вина, випив, стогнучи, мов від болю. Але не допомогло й це. Сон не приходив.

Факторія спала. Навколо неї панувала дика таємнича ніч. Ті ж самі несамовиті вигуки лісових звірів, нічних птахів, дзижчання комарів. І крізь усе — глухий стукіт негрських тамтамів. Лейтенант роздратувався вкрай. Він відчував, що випив сьогодні занадто багато — навіть для його звиклого до алкоголю організму. В голові йому шуміло, ноги непевно тримали важкий обвислий тулуб. І до того ж йому ввижалися усюди дивні примари.

Ось у цьому кутку кімнати, він добре це знає, завжди висить рушник. Білий рушник. Але — зараз це вже не рушник, а щось інше. Що? Це незрозуміло. Біла пляма витягається, розплескується… Це якась дивна квітка. І від неї тягне солодкими пахощами, які мутять голову… Лейтенант Фаберне заплющив очі й кинувся на канапу: спати, спати будь-що, інакше можна збожеволіти!..

Знов минали довгі, тягучі хвилини. Коли саме лейтенантові Фаберне пощастило заснути — він не пам’ятав. Але здавалося йому, що він і не спав зовсім — тільки на хвилинку заплющив запалені вії. І тієї ж таки хвилини знову розплющив їх: йому здалося, що канапа під ним хитається.

Лейтенант відкрив широко очі: темно. Не видно нічого. Лампа, мабуть, остаточно погасла. Але — звідки таке дивне вражіння, ніби канапа ввесь час широко гойдається — отак, як гойдається човен на морських хвилях?.. Що за дивна ілюзія? Ніколи ще алкоголь не впливав на лейтенанта так своєрідно. І солодкуваті пахощі ніколи не відчувалися так гостро.

Лейтенант повернув голову — і відразу відчув, як у нього з обличчя впало щось м’яке, мов вата чи тонка тканина. І разом з нею зникли кудись пахощі. Це було зовсім незрозуміло. Немов у кімнаті був присутній ще хтось. Що? Присутній?.. Думки про це було досить, щоб лейтенант Фаберне похолонув. Засвітити лампу, світла сюди, швидше світла!

Лейтенант напружив м’язи, щоб сісти на канапі — і з жахом відчув, що не може сісти.

— Сержанте Кокіль!.. Сержанте!

Мовчання.

Лейтенант не міг поворухнути ні ногою, ні рукою. І знов до його вух вдерся стукіт далеких барабанів — стукіт то наближався, то віддалявся…