Любомир Белей - Ім’я дитини в українській родині

Найдавніші імена праукраїнців, по суті, нічим не відрізняються від сучасних українських прізвиськ. Дохристиянські імена українців так само, як і сучасні прізвиська, творили відкриту систему, тому сучасні вчені не можуть навіть приблизно окреслити їх кількість. Одні оцінюють їх кількість «не менше тисячі», інші стверджують, що «практично кожне повнозначне слово (і службове іноді також. – Л. Б.) могло бути використано у ролі власного особового імені», а глибокий знавець української антропонімії – член-кореспондент HAH України Юрій Карпенко висловлював гіпотезу, що українці мали більше ста тисяч дохристиянських імен [6] Карпенко Ю. Традиції та новаторство в розвитку українського іменника // Мовознавство. – № 3—4. – 2009. – С. 9. . Кожна незвична або варта уваги обставина, пов'язана із появою на світ дитини, ставленням до неї у сім'ї, а також, звичайно, зовнішність, вдача найменованої особи і т. ін. – усе могло стати характеристикою, віддзеркаленою у власному імені людини.

Дохристиянські імена українців творилися та вживалися в умовах відсутності письма, без кодифікованого офіційного їх реєстра, а це означає, що кожен прадавній українець виступав не лише носієм імені, а й імено-творцем, бо імена не лише вибиралися з традиційного «мнемонічного» реєстру (письма ж бо не існувало), а й активно утворювалися для конкретного акту номінації. З прийняттям християнства дохристиянські імена та, що найважливіше, принципи їх надання не втрачають своєї популярності – вони й надалі широко вживаються як відомі кожному українцеві прізвиська.

Так урочисто описав літописець одну з визначних подій в історії нашої Вітчизни – хрещення Русі-України. І це не випадково, бо ідеали християнства, християнська культура, християнська обрядовість зумовили глибокі зміни в духовному житті наших предків. Торкнулися ці зміни і репертуару імен, мотивів їх присвоєння, став цілком інакшим обряд надання імені, який почав називатися хрещенням. Адже ім'я людини, мотив його надання та сам обряд хрещення є основними елементами християнського віровчення.

Християнство на терени Русі-України принесло власний реєстр імен та, що дуже важливо, свої, християнські, принципи їх надання. Первісний реєстр християнських імен на теренах Русі-України був чисельно дуже обмежений. Найдавніші писемні пам’ятки старокиївської доби (ХІ—ХІІІ ст.), зокрема місячні мінеї, фіксують лише 394 християнських імені, з них 330 чоловічих та 64 жіночих. З походження це чужомовні – давньоєврейські, грецькі та латинські – імена, які, однак, на Русь-Україну потрапили не з Візантії, а вже частково послов’янізувавшись головним чином серед болгарів, у яких християнство стало офіційною релігією у 863 році. Не треба також виключати участі наших предків у адаптації християнських імен до давньоукраїнської мови у доволодимирівський період, оскільки християнські імена, як і християнство загалом, почали активно утверджуватися щонайменше на 100—120 років раніше від дати офіційного хрещення – 988 рік. Так, наприклад, давньогрецьке κύριος [kyrios] «пан, володар» у старослов’янських текстах трансформується у слов’янізований відповідник КУРИЛЛЪ, а в церковнослов’янських текстах української редакції – у Кирило, Кырыло, Курило, Чурило, Хурило і т. д., або давньогрецьке Θεόδωρος [Theódôros] змінюється у старослов’янський відповідник ΘЕОДОРЪ, а в українській мові – на Хведур, Хведір, Педір, Ведір, Федір, Федур тощо. Деякі християнські імена у процесі адаптації до фономорфемної структури української мови дали по два і більше варіантів, які нині мовцями усвідомлюються як окремі імена: давньогрецьке γεωργός [georgos] – Георгій, Єгор, Юрій.

Християнське ім'я від імені дохристиянського або нехристиянського відрізняється не лише формою, а головним чином своєю сакраментальною суттю. Адже воно не виражає прохання-побажання доброї долі найменованій особі або ж не дає характеристику її зовнішності так, як дохристиянські імена, а, по-перше, виступає зовнішнім знаком, що засвідчує належність найменованої особи до християнської общини; по-друге, воно покликано у містичний спосіб пов'язати носія імені з його небесним заступником – тезкою-святим.