Володимир Федорін - Четверта республіка - Чому Європі потрібна Україна, а Україні – Європа

Жалю я не відчував. Мене і Україну вихором несло у невідоме майбутнє. Невдовзі після запуску газети ми відкрили рекламне агентство. 1991 року я спробував свої сили на телебаченні – став продюсером, автором і ведучим першої в Україні телепрограми про бізнес «Ділові новини», що виходила двічі на тиждень на телеканалі «Тоніс», який здійснював мовлення на більшій частині Лівобережної України.

З постреволюційного хаосу Україна виходила дуже важко. Це тепер я розумію, що ми мали пройти кілька трансформацій одразу: створити національну державу й притаманні їй інститути – від виконавчої влади, котра несе повну відповідальність за те, що відбувається в країні, до армії, центрального банку та судової системи (усе це були прерогативи союзного центру), побудувати ринкову економіку на місці командно-адміністративної системи, утвердити демократію там, де 70 років з допомогою терору, репресій і пропаганди правила одна-єдина партія. Тоді ж розбіжність сподівань («ми завтра житимемо, як у Європі») та реальності (економічний спад розтягнувся на цілих десять років) травмувала українців на десятиріччя наперед.

Якщо з державним будівництвом та демократичними інститутами ситуація була ще більш-менш стерпна, то українська економіка на початку 1990-х не дочекалася свого Бальцеровича чи Гайдара. Куди і як пливти, не знала ні колишня комуністична номенклатура, ні колишні дисиденти. Керівники промислових гігантів, яких називали «червоними директорами», та радянські економісти, в одному анекдоті схарактеризовані як «найбільш руйнівна зброя СРСР», спершу намагалися вирішувати проблеми, як вони звикли: з допомогою наказів та друкування грошей. Зволікання на старті призвело до того, що економічна стабілізація затяглася майже на ціле десятиріччя. Країна зірвалася в гіперінфляцію (у 1993 році індекс споживчих цін становив 10256 %), що не додавало ані популярності ринковим реформам, ані впевненості в тому, що в України є майбутнє.

У мене часу на «розкачку» не було. Я одружився, ми чекали дитину. Газета «АТВ» виявилася проектом яскравим, але тільки-но ексклюзивність програми передач була втрачена (а це сталося досить швидко), зникла й основна її цінність.

1994 року разом з моїм товаришем Андрієм Гунченком я створив «Теленеделю» – можливо, мій найуспішніший медіапроект (принаймні він виявився найдовговічнішим). Якщо у випадку з «АТВ» наголос робився на телепрограмі, то тут вона була лише гарніром. Основною стравою слугували інтерв’ю з зірками, історії їхнього життя, огляди фільмів і серіалів. Ми з самого початку задумували «Теленеделю» як мережеве видання, яке розповсюджуватиметься по всій країні у вигляді локальних випусків.

Стратегія, яку я написав, проголошувала: до 1997 року «Теленеделя» має стати найпопулярнішим виданням в Україні. Так і вийшло. 1995 року «Теленеделя» почала виходити у Києві, Запоріжжі та Дніпропетровську. 1996-го до них додалися Сімферополь, Одеса й Донецьк. За три роки ми «закрили» всі найбільш «читальницькі» регіони країни.

Дев’яності запам’яталися багатьом як доба лихоліття. Слабка, корумпована держава, розгул вуличної злочинності й рекету. Нам вдалося пройти через ці роки без втрат. Наша перевага полягала в тому, що ані влада, ані кримінальні структури не розуміли, чим ми займаємося. Ще з радянських часів видавнича діяльність не сприймалась як джерело прибутку: подумаєш, видають якусь там газетку. Багато хто досі не вірить, що на медіа можна заробляти.

У 1994 році ми з Гунченком стали депутатами Дзержинської районної ради у Харкові. У ті часи депутатська недоторканність поширювалась навіть на представницькі органи найнижчого рівня. Для силовиків, що промишляли дрібним рекетом, моя депутатська «корочка» була серйозним аргументом: «Ну чого ж ви одразу не попередили»…

Не становили ми особливого інтересу для кримінального світу. Харків, де почала виходити «Теленеделя», ніколи не був бандитським містом – усіма справами в ньому заправляла міліція. Зіштовхнутися з бандитами довелося, коли ми почали експансію в Київ, Дніпропетровськ, Одесу, Крим.

У ситуації фактичного розпаду держави кримінальний світ узяв на себе функції паралельної юстиції. Можливо, щоправда, слово «паралельної» тут зайве, бо ніякої іншої не було – принаймні у сфері комерційного права. Першою і часто фінальною інстанцією бандитського правосуддя була «стрілка». Сторонами такого процесу були позивач, відповідач (бізнесмен, звинувачуваний у несплаті боргу або шахрайстві) та дві озброєні до зубів команди підтримки. Нас, на щастя, ця чаша оминула.