Володимир Федорін - Четверта республіка - Чому Європі потрібна Україна, а Україні – Європа

Взагалі, спонтанний підхід до бізнесу – не для мене. Мені некомфортно діяти без стратегії. Вона складається з vision – куди ми хочемо прийти – та дорожньої карти, яка описує шлях до наміченої мети. Визначивши мету й маршрут, кидаєш усі сили на execution – виконання плану.

1998 року бізнес продовжив штурм законодавчої влади. До Верховної Ради пройшли Петро Порошенко, Віктор Пінчук, Костянтин Жеваго й десятки інших підприємців – великих і середньої руки. Мене було обрано до міської ради Харкова. Моїми колегами там виявилися майбутній губернатор Харківської області Михайло Добкін і майбутній харківський мер Геннадій Кернес. Багато хто з депутатів міськради 2002 року пішли далі й були обрані до Верховної Ради. Упевнений: я легко міг наслідувати їхній приклад – у мене була сильна позиція в моєму харківському окрузі. Але я вирішив сфокусуватися на бізнесі. В публічній політиці я себе не бачив, а використовувати депутатську «корочку» з комерційною метою не мав наміру. Ми не експортували сировину, не цікавилися приватизацією. Наш бізнес залежав виключно від інтересу читачів і жодної державної підтримки не потребував. Депутатська недоторканність? Ми стали однією з найбільших медіагруп у країні, тому я почувався більш захищеним, ніж звичайний бізнесмен.

Був і інший важливий момент. Усвідомлюючи масштаб свого бізнесу, ми вирішили не підтримувати жодну політичну силу, жодну фінансово-промислову групу. Я ніколи не був членом жодної партії. Адміністрацію Президента я очолюю не як політичний призначенець, а як менеджер-технократ.

У 1999 році я разом із компанією остаточно переїхав до Києва. Тут були основні рекламні гроші, тут же – теми для наших видань. До цього часу ми придбали ліцензії на великі радянські бренди: «Комсомольская правда», «Совершенно секретно», «Аргументы и факты». У столиці перебуває Національна рада, яка розподіляє ліцензії на радіомовлення, – в нас уже була радіостанція. Нарешті, з Києва набагато зручніше подорожувати світом.

Мені докоряють, що, видаючи в Україні національні версії «Комсомольской правды», «Аргументов и фактов», ми сприяли «русифікації» або навіть «рерадянізації» країни.

Насправді ми доклали максимум зусиль, щоби наповнити «Комсомолку» та «АиФ» українським змістом. Наші московські партнери спершу виходили з того, що українські матеріали займатимуть 15 %, щонайбільше 20 % кожного номера. Ми наполягли на своєму, тож, крім анекдотів на останній сторінці та якихось загальнолюдських матеріалів, усі статті були присвячені українській проблематиці. Два місяці ми доводили власникам ліцензії, що в «шапку» першої сторінки «Комсомолки» необхідно поставити слово «Украина».

Видаючи українські версії радянських газетних брендів, ми привчали нашу аудиторію, яка ностальгувала за СРСР, до думки, що вона живе в іншій країні. Ці видання не були «проукраїнськими» у тому розумінні, що вони не намагалися нав’язати російськомовному півдню і сходу нову ідентичність, але й «проросійськими» вони точно не були.

Сьогодні української «Комсомолки» майже не видно. Крим із Донбасом давали майже 40 % її аудиторії, а враховуючи те, що наклад газети після приходу нового власника сильно впав, її вплив на громадське життя мізерний.

Фінансова криза 1998 року стала для України останнім випробуванням перед поновленням економічного зростання. Восени 1999-го Кучма легко переобрався президентом, перемігши у другому турі лідера комуністів Петра Симоненка. З подачі правоцентристських фракцій Ради президент висунув на посаду прем’єр-міністра голову Національного банку України Віктора Ющенка. Кабінет, сформований Ющенком, скоротив державні витрати, змусив олігархів сплачувати податки кешем, а не грошовими сурогатами, покінчив з неплатежами в електроенергетиці. 2000-й став першим роком економічного зростання після десятирічної перерви.

Але навіть шестивідсоткове економічне зростання не гарантувало політичної стабільності. Убивство репортера Георгія Гонгадзе, скоєне високопоставленими співробітниками міліції, і скандал навколо поставок українських комплексів радіотехнічної розвідки до Іраку (як з’ясувалося згодом, роздмуханий на порожньому місці) підірвали репутацію Кучми на Заході. Ющенко був відправлений у відставку. Україна втягувалась у довготривалу політичну кризу, пов’язану із запланованими на 2004 рік президентськими виборами. Кучма чи то думав продовжити своє правління, чи то шукав наступника. Після того як його вибір припав на губернатора Донецької області, у минулому двічі судимого Віктора Януковича, стало зрозуміло, що розв’язка буде драматичною.