Після перемоги росіян під Полтавою імперський уряд ініціював широкомасштабну русифікацію України. Серед її заходів – заборона 1720-го друкувати книжки українською мовою. Русифікація України посилилася за Катерини II – після скасування гетьманства та зруйнування Запорозької Січі. У другій половині XVIII століття російська мова набула статусу обов’язкової в діловодстві на українській території; священиків змушували виголошувати проповіді церковнослов’янською мовою із російською вимовою.
У XIX столітті спочатку Валуєвський циркуляр 1863-го, а згодом Емський указ 1876-го взагалі вивели українську мову поза межі закону.
Рух у зворотному напрямі – в бік дерусифікації України – став можливим після революції 1917 року в Росії, тобто із проголошенням УНР, Української Народної Республіки.
Період дерусифікації був нетривалим. 21 грудня 1917-го більшовицькі червоногвардійські загони під проводом Володимира Антонова-Овсієнка вступили до Харкова, де за чотири дні провели «Всеукраїнський» з’їзд Рад і як рішення останнього проголосили створення Радянської Української Народної Республіки зі столицею в Харкові та, відповідно, визнання нелегітимною УНР на чолі із Центральною Радою та Михайлом Грушевським. Як бачимо, ще на початку століття Росія вдавалась до свого найулюбленішого прийому: наявність в Україні двох центрів влади – київського національного та харківського радянського – дала змогу московським більшовикам формально залишатись осторонь війни та подати її як внутрішній конфлікт.
1917-го військам УНР вдалося відбити більшовицький наступ, однак 1920-го внаслідок повторного масованого наступу більшовиків Українська Народна Республіка припинила існування. Більшу частину її території ввели до складу СРСР за назвою Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Порівняно з русифікацією царського часу радянська русифікація охопила всю територію України – адміністративну й етнічну, всі верстви українського суспільства, з урахуванням і селянства. Упродовж десяти років (1951–1961) відбулося збільшення частки українських шкіл із російською мовою навчання майже вдвічі – із 17,7 % до 30,9 %. В окремих містах на сході України частка шкіл з українською мовою навчання ледве перевищувала 1 % (наприклад, у Донецьку 1960-го частка українських шкіл становила 1,2 %, попри те, що під час перепису 38 % мешканців міста назвали себе українцями). Пам’ятки української історії та культури підлягали знищенню і забуттю на тлі плекання та популяризації російських. Ситуація досягла апогею тоді, коли в певних регіонах України (наприклад, у Криму) частку шкіл з українською мовою навчання звели до 0 %.
Найбільшої русифікації зазнали частини України, відірвані від української етнічної території та приєднані до Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки, РРФСР: Північна Слобожанщина (південні частини теперішніх Білгородської, Воронезької та Курської областей Російської Федерації), частина Донеччини (частина Ростовської області РФ) і західна Кубань (Краснодарський край РФ) – разом 114 300 км2 із (1926) 5 093 000 населення, зокрема 3 357 000 українців (66,0 %). Це єдина в Радянському Союзі суцільна неросійська територія, безпосередньо приєднана до РРФСР без прав автономної республіки чи автономної області. Українці, що проживали на цій території, не мали жодних національних прав: їх було позбавлено українських шкіл, преси, книжкової продукції, а приплив українського друкованого слова з УРСР штучно обмежено.
Припускаю, що мій погляд на українсько-російські відносини може видатися упередженим. Мало ознайомлений з історією Російської імперії та СРСР читач може сприйняти мою розповідь за необґрунтовані закиди українського націоналіста, який намагається всіляко очорнити справедливу та миролюбну Росію. Гаразд, заперечувати не буду, я – український націоналіст, свого ставлення до російської влади не приховую та ніколи не приховував. Але давайте пригадаємо, як у ХХ столітті чинила Росія з іншими народами, що відмовлялися з нею «дружити».
Почнемо, наприклад, із Фінляндії.
Взаємини фінів і росіян були складними в усі часи. Фінляндія разом з Аландськими островами відійшла до Російської імперії на початку XIX століття, після перемоги Росії у російсько-шведській війні. Росіяни не знали, що з тими землями робити. Імперія не змогла «проковтнути» крихітну північну країну. Річ у тім, що вже тоді, 1809-го, Фінляндія мала конституцію та представницький законодавчий орган – парламент. 1809-го російська конституція знаходилася на такій самій стадії розвитку, як нанотехнології в сучасній Російській Федерації, тож росіянам було дуже непросто пояснити пересічним фінам, із якого дива їм потрібно відступити у власному розвитку на півстоліття назад і бити чолом об підлогу перед закутаним у хутра й обвішаним орденами монархом-уседержителем.
Читать дальше