Макс Кідрук - Небратні

Якщо «возз’єднання» було добровільним, то чому по всій Україні міщани та духовенство відмовлялися присягати на вірність цареві? Історики В. А. Смолій і В. С. Степанко у книзі «Українська національна революція XVII ст.» описують, що після Переяславської ради представники російського посольства (делегації) вирушили в подорож Україною з метою прийняття присяги на вірність російському цареві. Посольство побувало в 177 містах і поселеннях західної Русі (Війська Запорозького). Відмовилося присягати російському цареві вище православне духовенство в Києві. Частину жителів Переяслава, Києва та Чорнобиля довелося примушувати присягати силою. В окремих поселеннях Брацлавського, Уманського, Полтавського та Кропивнянського полків [4] Після повстання Богдана Хмельницького на звільнених від польської влади землях територіально-адміністративні одиниці називали полками (за зразком Запорозького козацького війська). відбулися збройні виступи проти присяги. До сьогодні невідомо, чи присягала на вірність цареві Запорозька Січ – осередок, із якого постала держава Богдана Хмельницького.

До моменту «великого об’єднання» українці та росіяни проживали в різних державах і не вважали вагомими соціальні відмінності такого проживання; простіше кажучи, на той час ніхто не переймався, що жителі так званої західної Русі чимось відрізняються від північних сусідів. Хоча насправді єдине, що поєднувало обидва народи після розпаду Київської Русі, – це православна віра.

Помилковим є бачення мирного співіснування двох народів. Лише етнічної близькості для такої злагоди замало. Російські історики старанно оминають той факт, що найпершими Київ – «матір міст руських» – ущент поруйнували не половці чи печеніги та навіть не монголо-татари. Найпершим Київ сплюндрував російський (володимиро-суздальський) князь Андрій Боголюбський, онук великого Володимира Мономаха. 1169 року Андрій Боголюбський послав із численним військом на Київ свого сина Мстислава, який після нетривалої облоги захопив і безжально пограбував місто, спалив дотла київські храми, сотні жителів захопив у полон. Як наслідок, у 1170-х роках Київ поступово втрачає своє геополітичне значення. Наприкінці XII століття титул великого князя почали носити не лише київські, але й володимирський і рязанський князьки, у XIII столітті до них додались князі галицький і чернігівський.

І ось 1654 року, вперше після розколу Київської Русі, вперше після тривалого періоду міжусобних воєн і монголо-татарської навали, українці та росіяни опинилися в одній країні. Усе ж таки один позитивний момент: саме після приєднання Української Козацької Держави до Російського царства українці почали вирізняти себе як окрему націю. До цього, повторюсь, більшість населення по обидва боки Дніпра вважала себе «людьми руськими», однак після Переяславської ради та масового присягання на вірність російському цареві, як її наслідку, несподівано виявилося, що люди у «Великій» і «Малій» Русі разюче відрізняються. Раптом стало зрозумілим, що ці два народи надто відмінні, аби їх можна було вважати одним народом. І росіяни, й українці миттю зробили висновки. Ми – почали всіляко боротися та відстоювати власну ідентичність, намагалися віддалитися, позбутися впливу царської Росії. Вони – збагнувши, що асимілювати українців не вдасться, скерували зусилля на те, щоб від української нації не лишилося й згадки.

Чи не найгостріше питання, яке завжди стояло між українським і російським народами, – це питання мови. Сьогодні побутує хибна та безпідставна думка про те, що українська мова – начебто діалект російської, що насправді її не існує та не існувало взагалі. Однак, якщо звернутися до мовознавства та простежити історію виникнення слов’янських груп мов, можна відзначити «рівноправність» української серед інших східнослов’янських мов (разом із російською та білоруською в одній гілці).

Погляньте на таблицю нижче для порівняння української та російської з іншими слов’янськими мовами.

Звісно, мова – це обов’язковий елемент культури нації, але слід також розуміти, що цей елемент не є стійким. Характеристика мови не дасть нам достовірного уявлення про спорідненість чи відмінність культур, як це роблять матеріальні знахідки, які можна відчути на дотик. Мова – це система, яка постійно рухається, змінюється і розвивається відповідно до потреб суспільства, підлаштовуючись під конкретні умови. Втім, деякі висновки все ж можна зробити.