Макс Кідрук - Небратні

І найвагоміше – чому ми готові помирати за те, щоб ними не стати.

Зародження міфу припадає на 1652 рік. Після шести років кривавих боїв козацтва із Річчю Посполитою, коли почергово брала гору то одна, то інша сторона, Богдан Хмельницький, гетьман Української Козацької Держави, починає союзницькі переговори з Московським царством. У довгостроковій перспективі ці перемовини – велетенська стратегічна помилка, яка призведе до зникнення України з політичної карти світу на три з половиною століття (спорадичні утворення на кшталт УНР, [2] Українська Народна Республіка (УНР) – українська держава, що існувала в 1917–1920 роках і об’єднувала землі сходу, півдня та центру сучасної України. Столиця – місто Київ. До квітня 1918 головним владним органом УНР була Центральна Рада на чолі з Михайлом Грушевським, після грудня 1918 року – Директорія. Республіка виникла 7 листопада 1917 року спочатку як автономія у складі Росії. 22 січня 1918 року, після початку війни з більшовиками, УНР проголошено незалежною державою. 22 січня 1919 року відбулося об’єднання УНР із Західно-Українською Народною Республікою. Після поразки у визвольній боротьбі територію УНР розділили між Польщею, СРСР і маріонетковою радянською республікою УРСР. ЗУНР [3] Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) – українська держава, проголошена 19 жовтня 1918 року після розпаду Австро-Угорщини на території сучасної Галичини, Закарпаття та Буковини. Існувала протягом 1918–1919 років. Столиця – місто Львів. У липні 1919-го окупована поляками після нетривалої українсько-польської війни. чи проголошеної Степаном Бандерою під час Другої світової війни Української держави до уваги не беремо, вони проіснували занадто мало, а УРСР, що входила до складу Радянського Союзу, за українську державу я не вважаю). З іншого боку – Хмельницький не мав вибору. Після зради татарського війська гетьман терміново потребував нового союзника, інакше про автономію у складі Речі Посполитої можна було забути.

11 жовтня 1653 року проведений у Москві Земський собор постановив задовольнити прохання Війська Запорозького та гетьмана Хмельницького і прийняти Гетьманщину під протекторат Російської держави. Слід зазначити, що рішення було непростим для царя та бояр, оскільки об’єднання з Україною означало практично миттєвий вступ у війну з Польщею. Після Земського собору до Війська Запорозького вирушила делегація на чолі з Василем Васильовичем Бутурліним, який усно виклав козакам запропоновані царем умови. 18 січня 1654 року в Переяславі, тодішній столиці Української держави, пройшла спочатку таємна старшинська, а згодом і загальна військова рада, на якій козаки підтримали входження до складу Росії на запропонованих Росією умовах. Після ухвалення рішення вояки Хмельницького попрямували до Успенського собору, щоб присягнути на вірність цареві. Цікавий факт: Богдан Хмельницький висловив побажання, щоб Василь Бутурлін від імені царя першим присягнув перед українською старшиною. Посол відмовився, сказавши, що цар перед своїми підданими не присягає. Того дня на вірність царю присягнуло 284 особи. У результаті обговорення на Переяславській раді було сформовано документ за назвою Березневі статті, яким юридично закріплено умови об’єднання Війська Запорозького та Російського царства. Подія, котру в офіційній російській історіографії нарекли «великим возз’єднанням російського та українського народів», офіційно відбулася.

Та чи справді то було «возз’єднання»?

Російські та радянські історики (Д. І. Мишко, А. І. Ригельман та інші) акцентують на добровільності входження Української Козацької Держави до складу Російського царства, а також на тому, що «малороси отримали все, про що просили»: містам, які клопоталися про присвоєння чи збереження магдебурзького права, його було надано; духовенство одержало гарантії недоторканності наявних у них земельних володінь і закріплених за ними прав; козацький реєстр збільшили до небувалої кількості – 60 тисяч осіб; козацька старшина на чолі з гетьманом Хмельницьким залишалася незмінною тощо. І це правда. Проте ніхто чомусь не згадує, що згідно з Березневими статтями Україна входила до складу Російської держави безповоротно . У підписаному документі не було передбачено можливості його розірвання, а отже, добровільного виходу України зі складу Росії. Ніхто із російських істориків не звертає уваги на те, що місцеву українську адміністрацію було визнано органом Російської держави, а відтак приписано виконувати розпорядження царського уряду; що гетьман зберігав лише адміністративну владу, однак повністю залежав від рішень царя; що юридичне право переглядати умови об’єднання мала лише одна сторона – царська Росія, – чим вона неодноразово скористалася в недалекому майбутньому, змінюючи «Статті» винятково на свою користь.