Іван Драч - Публіцистика - вибрані статті, інтерв’ю

Цей же мотив вічної безпорадності перед білим аркушем паперу пронизує «Білу баладу». Процес творчого самокатування («О мазохізме, хіба тобі тужно? Аркуш наситився – біла блощиця…») нагадує поетові безпорадних дітей на білім снігу, які навчаються ходити білім світі, – так творчий задум розтинає лезом паперу вени й обезкровлює до болю тіло і душу. Навіть ота жанрова сцена, яку зауважив поет на березі океану («Хлопчик будує фортецю, Океан – навпаки…»), народжує асоціацію вічної боротьби творчої людини з океаном часу, нерідко безпорадної і безперспективної, але мужньої і достойної людини, бо історія людства підтверджує, що ця боротьба приносить успіх, безсмертя в часі («Хлопчик і Океан»).

Могутня енергія цього запитання-відповіді характерна й для інших віршів, вона змушує поета відповідально замислюватися над життям і творчістю своїх попередників і сучасників («До Гоголя», «Вірменський хліб», «Незворушність»). Йому все частіше хочеться припасти до джерел, вдивитися в образ національної історії, трагічного і героїчного буття народу.

Спрага пізнання національної історії така невтолима, така пекуча, що не дає спокою буквально «ні вдень, ні вночі», – події, постаті, навіть речі викликаються запитально з минулого, громадяться, вимагають оприлюднення на папері. Іван Вишенський, Григорій Сковорода, Устим Кармелюк та Іван Гонта, Тарас Шевченко і Микола Лисенко, Василь Стефаник та Іван Франко, Богдан Хмельницький і Марія Заньковецька, Йосип Сліпий і патріарх Володимир – кого тільки не викликає його уява з глибин історії на діалог, на поселення в його суверенному художньому світі з тим, щоб поет запліднив їх оригінальним символічним кодом.

Іван Драч переважно здійснює пошуки в сфері духовного, де потреба самосвідомості й морального очищення превалює над зображенням побаченого, над картинами людського життя і природи. І хоча поет не уникає сюжетних віршів, віршів-портретів, віршів-картин, головне для нього – підпорядкувати зовнішню фактуру вірша вивершенню образу внутрішнього стану чи настрою. У вірші «Калина на тому світі» образ калини з лугу в Теліжинцях «проріс» і вразив своєю сліпучою виразністю («Червоні грона груденят були // Запаяні прозорим хижим льодом. //По пахви дерево в снігу стояло…») за океаном, коли натомлений поет виборсувався зі сну, вражений дивовижною асоціацією імені маленької дівчини Калини з рідним деревцем. Прозвучало з вуст матері це ім’я – і вві сні народився образ калини:

Здавалось, суто фрагментарні, випадкового нашарування деталі й спостереження, але якщо в них є нервовий вузол, який зв’язує їх з особою поета, зі станом його душі, з настроєм мислення, вони переростають у самостійне мистецьке явище. Ось невеличка мачинка загорілась чистим вогнем квітування за півкроку до пекельного лихоліття зими («Мачинка»). Поступово наростає філософське осмислення суті й мужності малого життя, в якому є велика доцільність існування в світі природи. Вибухає воно і палає, попри всі безнадійності подальшого існування, і своїм нестримним вільним горінням утверджує істинність, закономірність будь-яких природних форм життя на землі:

Знову ж запитання-відповідь, знову роздум і сумнів, знову прагнення змусити нас замислитись і шукати для себе відповідь-самоочищення.

Образ дерева в наш екологічно тривожний час породжує в уяві своєрідний технологічний процес його переробки в папір для нього, для поета, який словом чистим і ясним повинен оправдати цю жертву:

Таким же вражаюче предметним є образ заліза у вірші «Залізо». Динамічна експресія нагнітання цього образу від рядка до рядка витворює гіперболічне уявлення про жах «озалізнення», охолодження планети: