Іван Драч - Публіцистика - вибрані статті, інтерв’ю

Хто ж притлумить вогонь розпанаханих ран?!

Ніхто. Навіть він, поет, який здатен віддати себе, розпроклятого, на розтерзання завжди жадібного до оголення страждань натовпу, не годен вивільнити себе з-під непосильної навали дум і переживань найдорожчою ціною – ціною пекельного википання душі на полум’ї впокореного слова.

Не загасити душі однієї. Поетової. Бо горить усе – земля горить, горить мова, культура, історична пам’ять… Україна горить-вигорає у незалежному безсиллі:

Нічого іншого не лишає доля, як «меча гострити об Сізіфів камінь», ставати на чати захопленої в полон полум’я рідної землі, власної душі, волаючої, незагасної, і кричати, кричати… Якщо вже й крик не піднімає на прю з цим вогнем опущені хохлацькі п’ястуки, треба братися за меч:

А вже свище осінь у сурми, розкутурхане ним чорне попелище ніяк не заіскриться живим вогнем всеукраїнського державного самоздійснення, і згадується вірш, прочитаний на І з’їзді Руху, від якого повіяло «вересневим сонцем самоти»:

Здаватися поет не збирається, хоча все частіше насолоджується самотністю:

І хоча поет чує, як «дише в горлі осінь», як сивіє і даліє рідне село Теліжинці, яким навік ужалена його душа, йому все частіше прагнеться «дихати духом його трудним» і «жувати буденну його солому». Адже там, у Теліжинцях, першовитоки, першоростки його насолоди від слова і його вічних словесних мук, повсякчасних борінь зі словом…

Там, у споришевому дитинстві, в холодних росах і в скрипінні замороженого снігу під валянками Драча-школяра, в тихих вечорових бесідах сусідок і в подиві перед першим озвученим складом…

«Поезія – нескінченна, як саме життя. Для мене принаймні вона – вся в дитинстві, – говорив поет. – В тих шаленствах червневого дощу й краплинах сонячної роси, у щедрості сонця, з якими ти вперше зустрівся…» [1] Драч І. Витоки поезії // Прапор комунізму. – 1983. – 20 листопада.

У розлогішій розмові на сторінках «Литературной России» Іван Драч повторить ту ж думку, що коріння його поезії в дитинстві – в огромі краплі роси, в шаленстві червневого дощу, в канонадах грому і граду, в безмірі щедротного сонця, в першому спалахові ненависті до чужинців, до фашистів, які осквернили купанням неглибоку і священну криницю на лузі біля калини…

Вони вже й далекі, ці роки дитинства, ці перші уроки людяності й ненависті, подиву перед словом («Слово народне – чіпке, влучне, то ніжне, то убивчо невідпорне – мій перший учитель в поезії»), перед народним співом – весільно-величальним, сумовито-елегійним, жартівливо-відчайдушним, перед колядками, щедрівками і купальськими піснями. Але й близькі ці дні дитячі, бо з кожним роком, з кожним новим сповідально-вимогливим поглядом у себе, в свої «труди і дні» все частіше солодкаво-болючим щемом тривожиться серце при спогаді про те, що вже не повернеш і вповні не відтвориш у слові. Можливо, тільки тепер, коли невмолимо час вивершує лік життя до сиволіття, поет так пронизливо ясно відчуває й усвідомлює, що без сповідальної – до немилосердної, самокатувальної відвертості – проникливості в сенс своєї творчої праці, у смисл свого подальшого життя не вдасться наблизитися до істинності спілкування образним словом з минулими і сьогоднішніми Теліжинцями.

Теліжинці виступають в усій творчості поета своєрідним моральним імперативом, яким вивіряються ціннісні орієнтації Драча-поета, Драча-громадянина. Не випадково він згадує про ті уроки етики, уроки моральності, які подавали йому, малому хлопчині, його бабусі. «Можливо, найголовніші етичні корені мої від двох бабусь – баби Корупчихи і баби Маройки. Перша – втілення добра непоказного, тихого, скромного. Друга – втілення доброти войовничої, зухвалої, перекірливої, викличної. А як вже вони ненавиділи одна одну – ці основоположниці моєї моральності! В моєму характері щось відклалося і від їх несумісності». [2] Драч І. Духовний меч. – К.: Рад. письменник, 1983. – С. 344.