Іван Драч - Публіцистика - вибрані статті, інтерв’ю

Зрозуміло, відклалося щось від несумісності добра тихого, лагідного і добра войовничого, незмирливого, навіть зухвалого не лише в особистому характері поета, але й у характері його поезії, вплинуло на принципи поетичного світобачення, світосприймання. Бунтівливий дух Драчевої поезії своєрідними протуберанцями вибухає і в наступних збірках – мовби продовжуючи свій родовід від «Соняшника», «Протуберанців сонця», «Теліжинців», але з виразно заглибленим поглядом у свій внутрішній світ. Перефразовуючи рядки Р.-М. Рільке, які поет узяв епіграфом до вірша «Пам’ять», можна узагальнити: поезія Івана Драча на сучасному, так би мовити, етапі розвитку свій космізм мислення спрямовує не в напрямку галактичних зір, а до зір земних, до зір-віконець теліжинських хат, світлом яких зігрівається і душа поета, і його погляд на тривоги планети:

Уже не так пишно і негадано рвійно розростаються до гіперболічних розмірів метафори, їх поет підкоряє зосереджено цілеспрямованому вираженню ідеї вірша, змушуючи працювати на основну думку так, щоб ясніше її увиразнити і чіткіше означити авторську позицію. Поет стає безжальнішим до себе, до своєї поезії, більше народжується сумнівів, тривожнішає погляд у минуле. Образ млина («Так млин шумить…») символізує швидкоплинний нестрим щоденності, яка перемелює літа поетові й жадібно чекає, коли він примчить на шум вічної ріки життя:

Жадоба шаленого лету крізь роки в нестримному прагненні віддати вповні себе в це мливо діяльного життя з відчайдушною зухвалістю перекриває фатальну неминучість зникнення у шумі вічної ріки. І хоча порівняння «мов шал Везувія» почувається в цьому вірші чужорідним, мовби десь причаїлося напохваті для нелегкої рими «везу я», вірш розгортається в суцільну метафору, перевагу перед якою в цій збірці можна віддати хіба що вражаюче образній «Литовській Погоні». І в ній, в образі-символі литовської погоні, оживає ота особливо нещадна спрага самосуду, спрага сповіді-вивірення, сповіді-очищення, яка так виразно і послідовно пронизує цю збірку:

Поет стривожено запитує себе, чому цей образ вояків на шалених конях, побачений на стародавньому гербі міста Вільно під назвою Литовська Погоня, який окрилив Максима Богдановича на створення славетного патріотичного вірша, забирає його совість у полон, вимучує ночами, змушує до нещадних очищень:

Ця непогамовна душевна потреба зумовлена не скептичним усвідомленням безпорадності самовираження і не капітуляцією Слова перед громаддям проблем світового масштабу, а передусім усезростаючою самовимогливістю поета, його бажанням вийти на новий – вищий і відповідальніший – виток поетичного осягнення людини і світу. Такою ж безжальною потребою вивірити себе на нових координатах життєвого досвіду і поетичної майстерності вражає «Балада про пера». Мимоволі зринає в пам’яті символічний образ Ворона Едгара По, коли народжується образний ряд містично-пророчих з’яв алегоричного вираження емоційно-смислових контрастів Поезії. Конфліктна невідповідність між засобами вираження і можливостями поетичної музи згармоніювати трагічну суперечність світу змушує поета ставити болісні питання, а не формулювати задовільні відповіді. Заманливо скористатися і мудрим пером сови, і шалено сміливим пером орла, і промінно-світлим пером солов’я, і хочеться пестити улюблене, ясне, ранкове, жайворонкове перо, але душа почуває, що жодне із цих пер не виповість усього, що гримить цим політично контрастним світом. Кожне окремо не виповість, тому, можливо, поет тулить до серця всі ці пера і не віддає жодне на виміну. А чому?