Іван Драч - Публіцистика - вибрані статті, інтерв’ю

Згодом у «Протуберанцях серця» такі фольклорні образи-символи, як вишня, м’ята, вода, терен і особливо калина, одержать своє творче переосмислення, хоча увага критики до освоєння І. Драчем фольклорних мотивів і образів була найчастіше лише констатуючою. Приваблювало інше, а саме: полемічна пристрасть, експресивна яскравість новочасного образного мислення, націленість на конкретну суспільно-публіцистичну тему, яку поет формулював негадано метафорично і з нічим не впокорюваною афористичною зухвалістю (цикл «Балади з криниці фольклору»). У кожній новій книзі поезій ці спалахи яскравого образного «перекроювання» узвичаєних істин вражають, але поет уже цілеспрямованіше притишує себе, більше дбаючи не про фізичну суть вірша, а про внутрішню, духовну його роботу на емоції і розум читача. Навіть більше того – не стільки читача, як себе, наче своїми віршами звільняється від непосильного тяжіння сумнівів і переживань на власному сумлінні, на власній совісті. Він не приховував, як важко йому дається оцей процес самоочищення, цей труд душі й тіла:

Отак орлом і волом виборює поет у Слові право на сумнів і сум’яття, підстьобує або, як він сам любить говорити, «батожить» самоіронією («Іронія», «Сум’яття», «Ніколи», «Обходити десятою дорогою», «Переливати з Пустого в Порожнє»), а то й з розкутою сповідальністю признається, що час вивітрює в ньому романтизм, що він винищує в собі лжу й іржу:

Поет із іронічною дозою скептичності сприймає фальшив’я слав, яке накочується на тих, котрі колись були для нього уособленням шляхетності, а тепер із хижим нетерпінням рвуться до фінішу, де їх чекає «стрічка слави з димом нагород». Але це не лише осудження стороннього позирання глядача на забіги інших за славою. Це ще й застереження для себе, спроба задуматися, а чи особисто ти не береш участі в цьому виснажливому для душі, а отже, для поезії марафоні крізь засліплення телевізійними юпітерами, крізь принадні для самолюбства радіоінтерв’ю, газетні портретування («Я дивлюсь на це фальшив’я слав…»).

У цих контрастах настроїв, роздумів і узагальнень є своя полемічна правота. Передусім правота позиції, вірніше, критичного погляду на все, що оточує поета, – на славу, яку всі співпереживають (одні – з захопленням, із радістю за успіхи улюбленого поета, інші – з заздрістю, зі скептичною недовірою до того, чи співмірна слава й поезія), на сумніви і переживання, яких ніхто, крім поета, не знає, а якщо він і виливає їх на папір, то чи кожен повірить, що все це переболене власним серцем, а не є наслідком поетичної версифікації на тему…

Тому з’являється в поезії Івана Драча образ Великої Води – алегорія не проясненого логікою, не виявленого системою доказів, не висвітленого до чуттєвого «визнання» настрою душі. Її не можна назвати ні старістю, ні мудрістю, ні розчаруванням, ні усвідомленням, ні сумнівом, ні пізнанням… Це той настрій душі, це той стан думок і почувань, коли поволі час розставляє на свої місця цінності та життєві орієнтири, коли зрілість не спішить авантюрно зазирати в майбутнє і коли майбутнє змушує сповідально озиратися в минуле, коли коло друзів рідіє і роки дихають тверезою духовною самотністю. Тоді й запраглося дослухати «голосу з-за двохсот літ» і написати болісно-зворушливий, сповідальний «Лист до калини, залишеної на рідному лузі в Теліжинцях», бо

На дитячих спогадах, підсилених фантазійним розкриленням реальних подій, народжується поема «Віра, Надія і перша моя любов». Чому для нього «заговорила» трагічна доля двох молоденьких розвідниць – Віри і Надії, шаленим вихором війни занесених сюди, в принишклі серед снігів Теліжинці, і тут стривожила дитяче серце? Мабуть, тому, що з болісною гостротою сьогодні постає перед людством проблема миру, що війна знищує передусім молоді життя і тривога за долю майбутніх поколінь, за їхнє моральне право жити в мирі, любити і народжувати дітей неначе розтинає невидимим скальпелем і спогад поета, і погляд на сьогоднішній день, і його мрії та роздуми про майбутнє планети. Іван Драч у поемі баладно виповідає спогад-роздум, наче воскресає давнє, минуле з тим, щоб нині, у мудрості життєвого досвіду, усвідомити, чия ж вина в цій трагедії. Сьогодні поет бере у свідки пам’ять свою і свої перші почуття, думки-судження баби Маройки і баби Корупчихи, передчасну загибель юних Віри і Надійки, сивину, мов сиву рану, капітана. Збігають роки, замітають сліди війни сніги часу, але не пригасає в душі біль першої закоханості й жах- не для свідомості прозріння того, що між життям і смертю існує ледве вловима і легко долана межа. Шість десятиліть відділяють поета від тих реальних чи нереальних («Чи все це наснилось? Було – не було?») подій, але в душі пам’ять про них непогасна.