Іван Драч - Публіцистика - вибрані статті, інтерв’ю

Секретар Львівського обкому партії В. Куцевол доповідав ЦК КПУ: «В той же день, 15 квітня, коли заарештованих виводили з будинку суду, біля входу зібралося до 30 чоловік знайомих та родичів підсудних, у центрі яких знаходилися Костенко, Драч, Чорновіл, Холодний, які ображали працівників міліції та конвою, обурювались діями властей у зв’язку з арештом Горинів, кидали підсудним квіти та скандували слова «Слава!», «Слава патріотам!», а на адресу радянських органів кричали: “Ганьба!”».

Ще в лютому 1966 року Іван Драч разом з іншими, стривоженими процесами в Луцьку та Івано-Франківську, а саме: із З. Франко, М. Коцюбинською, І. Дзюбою, Г. Кочуром, Ф. Жилком, Б. Антоненком-Давидовичем – усіх їх 78, підписує лист на ім’я прокурора УРСР Ф. Глуха і голови КДБ України В. Нікітченка, в якому висловлюється стурбованість наростанням судових процесів і прохання дозволити бути присутніми на процесах над їхніми друзями і близькими знайомими.

26 травня 1966 року на відкритих партійних зборах письменницької організації Києва, на яких натхненна і безкомпромісна Ліна Костенко захищала під овації творчої молоді І. Світличного, П. Заливаху, М. Косіва, Б. Гориня, а їх із таким же запалом підтримував І. Драч, упертому Драчеві виголосили сувору догану. Подумав-подумав – і приніс до парткому СПУ лист-покаяння.

Його милостиво простили, а він 15 листопада 1967 року вже слухає справу В. Чорновола у Львівському обласному суді. А поряд із ним сидять та ж Л. Костенко, І. Дзюба, А. Горська, І. Світличний, В. Лучук. Їх багато, тих, хто хоче знати, за що комуністична система судить інтелігентів.

Тоді Драч стає мовчазніший, скупіший на слова, ощадливий в діях, обережний… Що це, інстинкт самозбереження митця, який інтуїтивно відчуває, що він мусить, він повинен із Божої волі творчо самореалізуватися, а для цього йому доводиться йти на компроміси навіть із власною совістю? Чи це спалахнув востаннє ледве жевріючий вогник віри в можливість самоочищення від сталінської скверни комуністичної системи, який прагнув роздмухати несамовитий демагог-реформатор Хрущов? А можливо, поета накрила хвиля зневіри в те, що вдасться щось змінити в цьому ідеологічно зацементованому суспільстві, і він покірно схиляє сократівську голову перед цинічною самовпевненістю партійних зверхників? Хто зна, хоча, мабуть, совість примусово гнала його на самоприниження і покору, змушувала класти буйну голову на гільйотину вимушеного каяття ота невситима жага творчого самоспалення, ота, за словами Івана Дзюби, «скімлива душевна незакінченість, моторошна невіднайденість, постійно поновлювана незгармонізованість…».

…Бреде цей поетичний їжак принишклими від передчуття снігів конча-озерними лугами, збиває ціпком попелясті порхавки, дивує ними цікавого Рекса, який занюхує цей осінній луговий тютюн і чмихає, аж качки зриваються на крила. Його погляд зривається слідом за ними, і перед його зором відкривається гігантський екран українського неба. Можливо, уява його спалахнула новими кінообразами чи відродила ті, які з’явилися в «Криниці для спраглих», у «Камінному хресті», у фільмі про Лесю Українку «Іду до тебе», в «Пропалій грамоті» і «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки», у «Київській фантазії на тему дикої троянди-шипшини» – «І в звуках пам’ять відгукнеться».

Перед фільмами, які невідомо ще чи народяться, творилися кіноповісті – своєрідні виповідання всього того, що повинно було б з’явитися на екрані. Від першої кіноповісті «Криниця для спраглих», яку Іван Драч захищав як диплом по закінченню Вищих сценарних курсів у Москві, до найновішої про гетьмана Івана Мазепу (обидві творилися у творчій проекції на режисерське новаторство Юрія Іллєнка) поет мислить такими символічно масштабними образами, які наче й просяться на гігантський екран українського неба.

Нема серед живих друга, режисера Юрія Ткаченка, який зняв «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», пішов із життя славетний Іван Миколайчук, із яким він написав «Київську фантазію на тему дикої троянди-шипшини»… Сумно, гірко поетові, бо ще так гостро манить це диво-кіно, яке вхопило в полон із дитинства і не відпускає… А як хотілося б екранізувати «документальну драму-колаж у двох частинах, відтворену за листами, спогадами та віршами, доносами та розпорядженнями, які стосувалися Т. Г. Шевченка і його похорону на Чернечій горі», під назвою «Гора»! Бо ж й досі «Горить перед очима геометрично безжальний прямокутник», манить тривожним холодком передчуття дива «цей білий рентген атомної доби», знову й знову кличе «цей білий амвон другої половини двадцятого століття»… Доводиться роздвоюватися, хоча він, кіновіруючий, ніколи не полишав першої віри – поезії: