Іван Драч - Публіцистика - вибрані статті, інтерв’ю

– А що це таке наш Іван написав, за що критика?

– А як далі буде писати про болото, то загримить аж туди, звідки це я недавно приплентався.

Батько взявся уважно дивитися статтю, а мати на рецензію відреагувала негайно і досить критично:

– Коли ти будеш моєму синові таке пророкувати, то забирайся з хати зі своєю газетою!

І, щоб поставити логічну крапку в діалозі, витягла горщик з печі – і хряп ним на долівку. Чи то спересердя, чи то од хвилювання.

Учителя винесло з хати, і нічим було снідати…

То хіба в такої рішучої матері можна було бути не живим, а папір’яним поетом?! Максим Тадейович ніколи не дізнався про такий відгук на його статтю «Батьки і діти» та коментар до неї…

Літом 1961 року після публікації «Ножа у Сонці» з передмовою Івана Дзюби ми з ним подружили, і якось він увечері завів мене до Леоніда Новиченка. Критик був офіційним «законодавцем мод» і значив у літературі все.

Я прихопив свій рукопис і кілька годин читав маститому критику свої вірші, а мій товариш тим часом… тьоснув до дівчат. Коли вже після першої ночі він прийшов за мною, щоб забрати мене на ночівлю, бо мені ніде було ночувати (студент без гуртожитку!), ми з академіком затято дискутували. І коли Дзюба запитав про враження, господар був коротким:

– Напишу передмову!..

А справа в тому, що напередодні на рукопис негативну рецензію написав був Микола Нагнибіда.

Новиченкова стаття з’явилась у Держлітвидаві 1962 року… Десь за кілька років згодом на мій цикл «Моя Шевченкіана» він у кулуарах Інституту літератури відгукнувся нищівно: з любов’ю… і сарказмом:

– Новий маланючок!

Старий Маланюк ще був живий…

Згодом ми то мирилися, то сварилися, але мене завжди вражала його ерудиція і широта поглядів, дружба з Бажаном, зацікавленість суміжними мистецтвами, всесоюзним процесом.

Коли до свого 50-ліття я підготував двотомник, видавництво, те ж, що випускало мою першу збірку, логічно запросило його ж до передмови. Він був цікавим співрозмовником, багато читав, багато пам’ятав – його непересічна постать не вивітриться з моєї голови… «Компендіум» – останнє слово, що запам’яталось від нього і дуже йому пасувало…

Як на мене, події почалися з книжки «Правда кличе» Д. Павличка, яку заборонили. Згодом приїзд М. Вінграновського і фільм «Повість полум’яних літ» з Іваном Орлюком. О. Гончар був головою Спілки письменників, а Павло Загребельний редактором літературної газети – звідти публікації на шпальтах літературних статей І. Дзюби, віршів М. Вінграновського і Л. Костенко, В. Коротича, М. Сингаївського, а згодом – В. Симоненка і Б. Олійника, новел Є. Гуцала і В. Дрозда, В. Шевчука, мальованих рецензій Ю. Щербака… А поруч у кіно – С. Параджанов, Ю. Іллєнко, М. Мащенко, Л. Осика, А. Войтецький. А в музиці Л. Грабовський, В. Сільвестров, В. Губа, а ще художники – В. Зарецький, А. Горська, Л. Семикіна, Ю. Якутович, С. Данченко, Г. Гавриленко.

«Шістдесятництво» – це цілий материк.

Це була одлига після партійного з’їзду, і напруга всенародних сподівань сублімувалась у творчих пошуках молодої інтелігенції. Та «шістдесятництво» пробилось і в класиків – П. Тичини, М. Бажана, А. Малишка, Л. Первомайського:

Я вчився в Москві (1962–1964 pp.), коли їхав з Києва, мене завжди проводжали десятки людей, згодом я дізнався, що це були «шістдесятники» і широкий загал людей чекав жертовності і серед поетів, найбільше ними були поети-мученики Василь Симоненко і, особливо, Василь Стус.

Миколу Вінграновського я любив особливо. Дивовижно красивий, наче легінь з іншої планети – улюбленець дівчат, з неповторним тембром голосу, бракувало йому одного пальця на руці (націоналістам він розповідав, що це йому одрубали комуністи, а комуністам натхненно розказував, що виною цьому «УБН» – українські буржуазні націоналісти). Розповіді його були фантастичні, правду від вигадки було відрізнити важко. Особливо коли не обходилось без чарочки. Образи його поезії були органічними і модерними, мислив він розлого і простористо. Він жив у моїй кімнаті на Білоруській, 15, коли я вчився у Москві…

З критиків найбільше любив найталановитішого І. Дзюбу, з музикантів – Л. Грабовського, з художників – Ю. Якутовича.

Алла Горська взяла шефство над нашою сім’єю (І. Драч, М. Луцишин). Ходила зі мною в лікарню, де родила Марійка Максима, проводжала нас в Теліжинці до батьків. Досі вона стоїть у снігу – розкотисто весела, дивовижно красива і незнищима…