Іван Драч - Публіцистика - вибрані статті, інтерв’ю

– Тим не менше – існувала частина української інтелігенції, яка пішла за ґрати… Чи було це для Вас якимсь подразником чи, можливо, створювало психологічний дискомфорт?

– Це все вже згодом відбуватиметься. Коли Микола Нагнибіда зарубав рукопис моєї книжки, мені сказали, що є один молодий цікавий критик, і найкраще передати книжку йому… Так у моєму житті з’явився Іван Дзюба. У той час приїхав уже Вінграновський, існував Коротич, з’являлися перші публікації наших віршів у «Літературній газеті», яку редагував Павло Загребельний.

Творилося середовище… Кожен мав якусь свою дорогу.

Загребельний узяв мене заввідділом художньої літератури у «Літературну газету». Я всe робив так, як хотів. Це було для мене органічно і просто. Згодом, коли з’явилися інші люди, ми навчилися відчувати міру дозволеності й недозволеності…

– Інші – це хто?

– Чорновіл, Стус, Світличний, Сверстюк… У мене були такі рядки: «Перетрусиш кісточки дідів, червоний стяг розірвеш на онучі…» Коли ці рядки писалися, то я ще не замислювався, що це все є подразником для системи. Або ось таке: «Куди йдемо, яка нас віра кида на кам’яні вітри, якого діждемося звіра, щоб з ним сконати до пори, атомні цвяхи, мудрі бляхи і філософські манівці, і сита морда костомахи з кривавим прапором в руці». Вони писалися не як виклик системі, а як вияв світовідчуття…

– Невже ви були таким уже аж зеленим юнаком? Не розуміли, що пишете крамолу?

– З одного боку, було відчуття цієї крамоли, а з іншого думалося: а скільки дозволять чинити цю крамолу? І що буде потім? Видно, що треба було самому прийти до цього і пережити. А якби все відразу сприймалося, то ще невідомо, чи були б написані всі мої рядки.

– Чи пам’ятаєте своє перше відчуття сильного страху?

– Мабуть, воно вперше мною опанувало, коли за кордоном у націоналістичній пресі про мене з’явилися і статті. У журналі «Сучасність» Богдан Кравців написав рецензію, де аналітично доказував, що я є антирадянська людина й антирадянський поет. І він це все послідовно виклав, з аналізом епітетів і метафор. Мене запросили у ЦК компартії, щоб я прочитав цю статтю. І я пам’ятаю, що відчув сильний страх. Кілька днів ходив довкола будівлі того Центрального комітету – і боявся зайти. Чи не вперше я поставив себе в контекст політичної ситуації, про яку раніше ніколи не думав. Я був настільки органічним комсомольцем і комуністом, що не допускав, аби мені хтось міг приклеїти ярлик «анти». Разом з тим усе відбувалося одночасно: поезія, вигнання з університету… Щоб якось видряпатися нагору, поїхав до Москви на сценарні курси, але і там мене доймали кадебісти. Якось я пішов на виставку американської графіки, познайомився з різними людьми… Цікаво… І мене там зразу накрили «нишпорки». Директором сценарних курсів був Міхаїл Маклярський – відомий кіносценарист і радянський контррозвідник. Він був одним із тих, хто причетний до вбивства Коновальця. Саме він, Маклярський, допомагав у Роттердамі Судоплатову. І от він згодом уже керує сценарними курсами… До нього прийшли з КДБ і кажуть, що тут у тебе такий-то з Києва. А він у відповідь: «А ето – мой. Ви, рєбята, бросьтє, я с нім сам разбєрусь». Так він відшив тих кадебістів у Москві і дав мені можливість учитися.

– Неоднозначна епоха вимірювалася людським фактором, який теж не вкладався упрокрустове ложе…

– Ніщо ніколи не вкладається.

– Як ви ставитеся до тези Андруховича, що після тридцяти писати вірші не варто?

– Нехай Андрухович щось із цього приводу скаже Уолту Уїтмену, який взагалі у 37 років почав. Чи Еліоту або Вольфгангу Гете, який у 80 років написав «Західно-східний диван». Не існує якогось канону чи закону.

– А як двадцятилітній Іван Драч читавби сучасного Драча? Чи всеб йому там подобалося?

– Це якісь дивні у вас питання… Може, щось би подобалося, а щось би й ні…

– Я маю на увазі вашу останню збірку поезії «Противні строфи». Дуже неоднозначні відгуки про неї…

– Може бути й так, що багато мав би претензій той двадцятилітній чоловік, хоча у двадцять він ще був дурний. Але вже у 25 дивився серйозно на білий світ і намагався з нього взяти якомога більше і ґрунтовніше. Потім, на жаль, теж усе це поламалося.

– Мене у «Противних строфах» здивувала не тільки нецензурна лексика, ай нашарування публіцистики. Ви ж, мабуть, розумієте, наскільки такі речі недовготривалі впоезії…

– Безперечно, але людина, наприклад, я – існую чи існував на той час, як політик, як громадський діяч. Я не задумувався, наскільки воно буде довговічне чи ні. Щось тебе припекло, і ти висловлюєшся в поезії; може, і не варто було так пристрасно захоплюватись, щоб аж матюкатися. Але таким був той час за емоційною напругою. Писалося – і згодом усе воно викинулося, і непотрібне воно все… Ловіння вітру…