Іван Драч - Публіцистика - вибрані статті, інтерв’ю

Усе чесно, відверто, не минаючи «ані титли, ніже тії коми» – банальна така провокація вічно живе, всі закликають до неї, а вистачити спромоги здійснити її – катма. Мало бачу прикладів…

Краще в українській сучасній поезії – і є біль. Болить Дмитро Павличко. Болить Ліна Костенко. Болить Борис Олійник. Вже цих трьох мені досить, щоб не зауважувати жонглерів та акробатів. З естетами складніше, бо вони потрібні для розвитку поезії. В пам’яті залишилась епіграма Олександра Підсухи:

Поет мусить володіти словом, як вершник Чингісхана конем. Слово має бігти за поетом, як лошатко. Коли ти вже заглядаєш у словник, до чого закликав Максим Рильський, будь обережним: твоя муза вже вибрала того, що більше здатен, більше спроможен – Миколу Лукаша чи Миколу Вінграновського, а для тебе день Святого Миколая може вже ніколи не прийти. «На Миколи або ніколи…»

Мені цікаві Л. Череватенко і В. Базилевський, В. Герасим’юк і Д. Іванов, М. Воробйов і В. Герасимчук, П. Мовчан і Р. Лубківський, П. Засенко і П. Осадчук, В. Лазарук і Д. Кремінь, І. Малкович і О. Довгий, П. Перебийніс і Д. Онкович, М. Сом і Л. Тома, А. Перерва і Т. Федюк… Спробуй назвати тих, кому не болить…

А ці мені цікаві тим, що їм – болить!..

А що вже казати про зболене жіноцтво: від Л. Голоти до М. Матіос і безкінечно… Від І. Жиленко до С. Йовенко… Від – і до…

Еквілібристика спустошених нам не загрожує.

Не лише кожне покоління, але й кожна людина, яка бодай один раз на рік вважає себе поетом, по-своєму визначає поезію.

Тіціана Табідзе вбили, а Галактіон Табідзе, геніального обдарування поет, був улюбленцем Сталіна. Та хіба Галактіон не носив муку за Тіціана та інших замучених протягом цілого життя? Хіба Максим Рильський не мучився за інших неокласиків – героїзм останнього вчинку Михайла Драй-Хмари, коли він «підставився» за молодого соузника і був розстріляний, може бути частиною такої ненаписаної української літератури, яка привабить багатьох байдужих і непросвітлених українікою.

Белла Ахмадуліна прекрасно переспівала цей вірш Галактіона Табідзе, а мені закортіло звернутись до оригіналу, колись я з моїми грузинськими колегами, звичайно ж, за столом не без вина, вів розмову про Тіціана і Галактіона. Листування Бориса Пастернака з грузинами, свого часу опубліковане у «Вопросах литературы» багато чого може розтлумачити. Сталін був сучим сином не лише українського народу. Але він прицільно залишав найобдарованіших, і вони носили свою геніальність, перемішану зі страхом, як коктейль вірнопідданства і послушенства.

Про це треба питати Поезію, чи запам’ятала вона серед мільярдів тих, хто приходив до неї, і моє ім’я. Вчора серед мотлоху своїх паперів надибав коротенький лист Омеляна Пріцака, свого давнього знайомого з 1966 року, відомого вченого-тюрколога, який тоді був членом комітету по присудженню Нобелівських премій. Він свідчить, що висував Павла Тичину, Ліну Костенко і мене, грішного, на цю високу нагороду. Sapienti sat!..

А вибрали інших. І цього досить… Буває і таке, що нагороджених забувають, а ненагороджених цитують і теж забувають, хто це написав. Забуття – це найоптимістичніший лан людської історії.

Та Поезія на ньому пробивається зірками кульбаби сьогодні, а завтра пухом кульбаби (саме слово яке – кульбаба, а не какой-то там одуванчик-надуванчик!..). Хто просто тішиться, що йде весна, що можна знову топтати не лише ряст, але й кульбабу, хто з них салат робить, хто варення…

А от Катерина Білокур учила, що кожній квітці на землі відповідає зірка в небесах. І саме в цьому – Поезія…

20.04.2010

Поет Іван Драч – яскравий представник романтичного шістдесятництва. Епохи, яка намагалась відійти в бік поезії чину, або ж чистої поезії, без обридлих ідеологем сталінської доби. Разом з тим літератори спонтанно творили щось на кшталт національної ідеї. Відтак чистої поезії не вийшло. Шістдесятники шукали правди та забороненої України. Отже, тяжіли до публіцистики. Хтось за це поплатився життям та свободою, інші на так званій «більшій зоні» писали в шухляду. У моїй розмові з Іваном Федоровичем щось залишилось непромовленим. Межа відвертості – особиста справа.

– Шістдесятництво – конформізм інонконформізм. Як усе це існувало водночас іпоруч?

– Мені важко якось розмежовувати одне від другого. Таким був той час і то був мій час, і я мусив його освоїти… Знав, що не воюватиму з політичною системою, бо я безсилий її змінити. Я прийшов, щоб тут бути і прийшов знайти, а не шукати. Це не моя сентенція, а Пабло Пікассо. Пам’ятаю, коли редагувалась моя перша книжка «Соняшник», мені сказали, що їй не вистачає якогось ідеологічного прапорця… Що ж, будь ласка, я буквально на ходу, на коліні нашкрябав віршика про Леніна… Не задумувався, що в майбутньому воно може зовсім інакше потрактуватися. Тим більше, що я був органічним піонером, органічним комсомольцем і був щасливий, коли став кандидатом у члени партії. Вірив, що матиму нарешті під ногами ту дорогу, коли можна буде змінювати цей світ. Після XX з’їзду КПРС я по-справжньому вірив у війну чесних ленінців із лютими ворогами-сталінцями. Хоча, якщо бути чесним, то і цим особливо не переймався. Більше метафорами та образними системами…