Віктор Поліщук - Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА (сповідь українця)

Я свідомий того, що ця книжка буде лише причинком до проблеми ОУН-УПА. Те, що натворила ОУН, вимагає багатосторонніх, інтердисциплінарних студій, вивчення багатьох архівних матеріалів. Маймо надію, що вони, ті матеріали з архівів Москви, України, Польщі, Німеччини, Великобританії, США стануть врешті доступними. Вважаю, що ще за мого життя прийде до заснування спільного, українсько-польського інтердисциплінарного інституту для вивчення того явища, яке декотрі невиправдано називають "українсько-польською війною 1941-1945 років". В такому інституті матимуть роботу не тільки історики, а й психологи (шкода, що не живе вже вчений-українець, професор Варшавського університету, Степан Балій, визначний знавець психології тлуму), географи, етнографи, філологи. Одній людині, зокрема старшій, без доступу до архівних матеріалів - нема можливості всеохоплююче вияснити тему.

Про злочин і кару однієї людини, яка мала на своєму сумлінні одну смерть, Федір Достоєвський написав великий роман, в якому в досконалій формі проаналізував психічний стан злочинця ("Злочин і кара"). А де ж наш, український письменник, котрий описав би "вільні й невільні", тобто свідомі й несвідомі вбивства беззахисних людей, причому застосовуючи винахідливі методи тортур? Де ті українські письменники, котрі зуміли б показати глибину (або мілкість) злочинної душі вбивника з УПА? З допоміжної поліції, яка активно помагала у винищуванні євреїв? Тих душ, котрі, хоч і неповинні у вбивствах, котрі дивилися на звірства, але не мали змоги протидіяти їм.

Не мали змоги, бо боялися не стільки за себе, скільки за дітей своїх, за своїх онуків. Гадаю, що це міг би, коли б жив, зробити Михайло Стельмах. Він, мабуть, був би спроможний описати це, хоч серце його обтікало б кров'ю, бо це ж про єдинокровних братів треба було б писати. Але він вірив у перемогу Добра над Злом, правди над кривдою.

А раз нема серед нас Михайла Стельмаха, котрий не випадково ж одному зі своїх творів дав наголовок: "Кров людська - не водиця", то невже не знайдеться інший український письменник? Олесь Гончар вже, мабуть, не подужає, вже не ті роки. Але ж є, я його навіть бачу: це Володимир Дрозд! Письменник він ще молодий, він проникливий знавець душі людської. Він прекрасний майстерукраїнського слова. І, на мою думку - чесний. Тож чекатиму, а як не я, то мої діти, мої онуки може дочекаються роману на мiру глибокої, трагічної теми. Це нам, українцям, вийде тільки на добро. У родині не без виродка. Таким виродком була ОУН-УПА у здоровій, хоч і зболілій сім'ї українського народу.

Я б, може, і не писав цієї книжки, хоч завжди мав на це охоту. Та, бачу, йде наступ ОУН, всіх її фракцій, на Україну. Послуговуючись фальшованими й підмальованими гаслами, злочинно підмінюючи поняття патріотизму націоналізмом, ОУН опановує щораз ширші кола письменників, політиків, навіть військових. І далеко не всі свідомі того, що ОУН ніколи не відмовилася від свого стратегічного плану: побудувати на всіх етнічних українських територіях (за оцінками ОУН) державу, в якій влада належатиме до "ініціативної меншості", до "луччих людей" - до "вождів". Від цієї стратегічної мети досі не відмовилася жодна фракція ОУН, а це означає війну в недалекому майбутньому, яка може стати початком III світової війни. Жодна фракція ОУН досі не засудила теж індивідуального і масового терору, практикованого ОУН упродовж багатьох років. З вуст чільних діячів ОУН раз по раз можна почути висловлені між рядками істини про теперішню суть цієї організації, про що говоритиму далі. Реалізація стратегічної мети ОУН - у міжнародних і внутрішніх відносинах становить реальну загрозу для України, як демократичної держави, для українського народу. Оце і є головна причина, задля якої я зібрав і проаналізував матеріал, викладений з моїми висновками у цій книжці.

Декілька слів про стиль, про манеру писання цієї праці. Тому, що її тема торкається мене особисто, як українця, я не можу писати її неначе збоку. Тим більше також, що від березня 1946 року (чому саме від того часу - напишу згодом) я ходив неначе обпльований. Я знав свій народ, знав свою найближчу родину, знав волинське село, знав теж Наддніпрянщину. І, дізнавшися з абсолютно вірогідних уст про злочини українців, я від того часу не зазнав спокою. Ось чому достосована до публікації версія цієї книжки часто писана від першої особи. Крім бо об'єктивних даних, тверджень, я хочу вилити в цій праці свій біль, хочу відверто сказати: мені соромно за те, що серед мого народу постала фашистського типу, тоталітарна, расистська організація -ОУН, яка ставила собі за мету побудувати імперіалістичну Україну, і яка породила УПА й інші мілітарні з'єднання, які допустилися злочину народовбивства.