Віктор Поліщук: Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА (сповідь українця)

За таких умов Україна і Польща мусили б подумати про те, як знайти власне місце у цьому скомплікованому світі. Я тут не підказуватиму - в якому напрямку повинні б ці дві держави, ці два народи йти: на зближення з Західною Європою, на створення якогось блоку від Балтики до Чорного моря, а чи шукати ще якихось розв'язок. Але я певен одного: між цими двома країнами, отже народами й державами, має панувати злагода. Будь-яка конфронтація між Україною і Польщею буде використана нашими недругами, вона пошкодить перш за все обом народам. Де Голь якось сказав, що у націй немає приятелів, що в них є тільки інтереси. Погодьмося з цим. В інтересі України і Польщі є жити в злагоді.

Але ж злагода мусить спиратися на взаємне довір'я, стан злагоди можна досягнути за умов усунення усіх елементів пануючого й досі недовір'я, підозри у нещирості заяв. Щоб усунути ворожнечу, треба досягти згоди, а згода можлива тільки тоді, коли обі сторони скажуть про свою вину в минулому, коли визнають її, ту вину.

Заторкну тут побіжно проблему взаємного вибачення вини. Існує думка, що, за прикладом польських єпископів, слід сказати на адресу українців: Вибачаємо і просимо теж нам вибачити. [1] Jan Lukaszow (Tadeusz Andrzej Olszanski): Zeszyty Historyczne, Instytut Literacki, zeszyt 90, Paryi, 1989 Так, це правда, що польські єпископи вийшли з таким зверненням від імені польського народу на адресу німецького народу. Однак, у цій матерії існує основна різниця між польсько-німецькими й польсько-українськими (чи українськими? - про це говоритиму далі) відносинами: Німеччина після війни визнала свою вину, визнала, що від її імені проводилося народовбивство поляків, німецькі суди видали чимало вироків на воєнних злочинців, вони, німці, покаялися. Тому й можна було сказати: "вибачаємо". Не можна, натомість, вибачати, коли винен заперечує скоєння злочину, коли не існує хоч би крихітка покаяння. І ще: хоч ОУН-УПА далеко не весь український народ, проте у відчутті пересічного поляка вину за злочини 1941-1945 років несуть українці. Однак в дійсності це не так - весь український народ не несе відповідальності за діяльність ОУН-УПА. А сама ОУН ніколи не визнала свою вину за скоєні злочини. Тож не можна на її адресу складати заяв: "вибачаємо". А українському народові, як цілості, вибачати нічого. Не можна бо робити аналогії між повстанням Богдана Хмельницького, Коліївщиною, Гайдамаччиною і діяльністю ОУН-УПА. Це - зовсім інші речі.

Однак, хоч ідеться не про весь український народ, то все ж таки наслідки діяльності ОУН-УПА й досі стоять на перешкоді нормалізації стосунків між Польщею і Україною. Маю на думці не формальні міждержавні, складені урядами, домовленості, порозуміння. Маю на думці прочищення атмосфери між народами.

Йдеться, отже, про вияснення того, що діялося на захід від Збруча в 1941-1945 роках. Без такого вияснення не може бути й мови про прочищення атмосфери між обома народами.

Який же підхід до цієї проблеми репрезентують сторони? ОУН, всі три її фракції, не почуваються до жодної вини, вони енігматично визнають, щоправда, що була "взаємна різанина", але не ОУН-УПА її почала, почали поляки, тож нема про що говорити. Є польські автори, як хоч би незрозумілий для мене Тадеуш Олынанський, котрі вважають, що все, що було, слід забути, не слід входити в причини того, що було, покласти хрест на всьому й перейти до нормалізації стосунків. Інші польські автори, а їх більшість, домагаються, щоб "українці" визнали свою вину. Пишу "українці" в лапках, бо саме так говорять поляки. [2] Feliks Budzisz: "Obowiazek pamieсі", "Gazeta Gdanska", 9.IV.1990; Zdzisiaw Jagodzinski: "Morituri viventes obligant", "Tydzien Polski", 3.XI.1990, Londyn Є поляки, котрі вважають, що без повернення Польщі територій до Збруча не може бути порозуміння між обома народами. Їх я назвав би максималістами. Але є й українці, зокрема ОУН репрезентує таку думку, котрі вважають, що Україна, як держава, має бути побудована на всіх українських етнічних землях, тобто, за твердженням ОУН, Україна має включати Лемківщину, Холмщину, Підляшшя. Не згадую тут про інші територіальні претензії ОУН, бо це зовсім інша тема.

Яка ж позиція в цій справі автора цієї книжки? Скажу про неї прямо, і не в образу котрої-небудь названих тут груп. Вважаю, що територія, яку називатиму Західна Україна, це етнічно українські землі, на яких від століть жили й творили культуру поляки. Вважаю, що існуючий між Україною і Польщею кордон має бути непорушний, недоторканий, а свої міркування основую передусім на Заключному акті Гельсінки, в якому сказано: Держави-учасниці погоджуються щодо того, що кордони між ними, як і кордони всіх інших держав в Європі є недоторкані і тому вони будуть тепер і в майбутньому стримуватися від посягань на ці кордони. У згоді з цим вони будуть теж уникати будь-яких дій чи домагань, які б йшли у напрямі оволодіння чи узурпації частини або цілої території якої-небудь держави-учасниці (мій переклад з польської). [3] Akt Koncowy Bezpieczenstwa і Wspolpracy w Europie, Warszawa, 1990 Будь-яке домагання перегляду існуючих кордонів веде до війни.