Анна Франк - Щоденник Анни Франк

Спочатку наша кімната була зовсім порожня. На щастя, тато захопив усю мою колекцію кінозірок і пейзажів, і я за допомогою клею й пензлика всю стіну обклеїла картинками! Тепер у нас зовсім весело. Коли прийдуть ван Даани, ми зробимо з дощок, які є на горищі, шафки на стіну й інші потрібні речі.

Марго й мама почуваються краще. Вчора мама вперше вирішила приготувати обід. Гороховий суп! Але вона так забалакалася внизу, що суп весь згорів, горох перетворився на вугілля і його не можна було віддерти від каструлі. Шкода, що цього не можна розповісти нашому вчителю Кеплеру! Ось вона, спадковість!

Вчора ввечері ми всі спустилися в кабінет щоб послухати англійську радіопередачу. Я страшенно боялася, що хтось із сусідів помітить, і просто благала тата повернутися зі мною нагору. Мама зрозуміла мене й піднялася зі мною. Взагалі ми дуже хвилюємося – щоб нас не почули й не побачили. Першого ж дня ми пошили завіси на вікна. Власне кажучи, це просто шмати різного кольору й форми, які ми з татом абияк зшили докупи. Ці розкішні гардини прибиті цвяхами до віконних рам, і, поки ми тут, знімати їх не будуть.

Праворуч від нашого дому – велика контора, ліворуч – меблева майстерня. У цих приміщеннях після робочого дня немає ані душі, однак шум все ж може туди долинути. Тому ми заборонили Марго навіть кашляти вночі – вона страшенно застуджена. Бідолашній доводиться ковтати кодеїн.

Дуже рада, що у вівторок прийдуть ван Даани. Буде затишніше й не так тихо. Від тиші я страшенно нервую, особливо вечорами й уночі, я б віддала все, що завгодно, тільки б у нас ночував хтось із наших захисників. Мені все здається, що ми звідси ніколи не вийдемо і що нас знайдуть і розстріляють. Ця думка мене страшенно пригнічує. Вдень теж треба дотримуватися тиші, не можна голосно тупати й треба розмовляти майже пошепки, щоб унизу на складі нас не почули. Мене гукають!

Анна.

П’ятниця, 14 серпня 1942 р.

Люба Кітті!

Я покинула тебе аж на місяць. Та не щодня стається щось нове. 13 липня прийшли ван Даани. Власне, було домовлено на чотирнадцяте, та через те, що німці цими днями викликали все більше й більше євреїв і взагалі було дуже неспокійно, вони вирішили за краще прийти днем раніше, ніж днем пізніше. Вранці, о пів на десяту – ми ще снідали – з’явився Петер ван Даан, доволі нудний і сором’язливий хлопчина років шістнадцяти. Він приніс за пазухою кошеня, якого звати Муші. Знаю, що мені з ним буде нецікаво. За півгодини з’явилося подружжя ван Даанів, вона, на наше всезагальне задоволення – з нічним горщиком у коробці від капелюха. «Не можу жити без горщика!» – пояснила вона, і містка посудина негайно ж була захована під ліжком. Чоловік не приніс горщика, зате притягнув під пахвою складаного столика. Першого дня ми затишно сиділи всі разом, і за три дні в нас з’явилося таке відчуття, ніби ми завжди жили однією великою родиною.

Того тижня, коли ван Даани після нас залишалися поміж людьми, вони, звісно ж, багато чого пережили і все нам розповіли. Особливо нас зацікавило, що сталося з нашою квартирою й паном Гоудсмітом.

І ван Даан нам розповів: «У понеділок о дев’ятій годині ранку Гоудсміт потелефонував мені й попрохав прийти. Він показав записку, яку ви залишили (щодо кицьки й кому її віддати). Він страшенно боявся обшуку і ми прибрали зі столу і взагалі скрізь навели лад. Раптом я побачив на настільному календарі у пані Франк якийсь запис – це була адреса в Маастріхті. Я, звісно, зразу зрозумів, що це навмисна «необережність», та прикинувся здивованим і переляканим, і став просити пана Гоудсміта спалити цей нещасний аркуш. Весь час я твердив, що нічого не знав про ваше рішення втекти. Аж раптом мене ніби пройняло. «Пане Гоудсміт, – кажу я йому, – я раптом збагнув, що це за адреса. Приблизно півроку тому до нас в контору приходив поважний німецький офіцер, дитячий друг пана Франка. Він обіцяв допомогти, якщо тут стане небезпечно жити. Цей офіцер служить у Маастріхті. Напевно, від дотримав слова й переправив Франків до Бельгії, а звідти – до їх родичів у Швейцарію. Усім добрим знайомим Франків, які будуть у вас про них запитувати, ви можете спокійно про це сказати, тільки, прошу, не згадуйте Маастріхт». Після цього я пішов. Тепер більшість знайомих про це знає і мені вже переказували цю версію неодноразово».

Ми були у захваті від цієї історії й реготали, аж за животи хапалися – чого лише люди собі не вигадають! Так, одна сім’я переконувала, що бачила, як ми всі рано вранці їхали на велосипедах. Інша пані стверджувала, що сама бачила, як нас уночі забирала військова машина.