Анна Франк - Щоденник Анни Франк

У нашому житті було багато тривог – як і у всіх: наші рідні залишилися в Німеччині й гітлерівці їх переслідували. Після погромів 1938 року обидва маминих брати втекли до Америки, а бабуся переїхала до нас. Їй тоді було сімдесят три роки. Після сорокового року почалося важке життя. Спершу війна, тоді капітуляція, тоді німецька окупація. Так почалися наші поневіряння. Вводили нові закони, один суворіший за другий, і євреям велося особливо сутужно. Євреї повинні були носити жовту зірку, здати велосипеди, євреям заборонялося їздити в трамваї, що вже казати про авто. Покупки можна було робити з третьої до п’ятої, та ще й у спеціальних єврейських крамницях. Після восьмої вечора не можна було виходити надвір і навіть сидіти в саду чи на балконі. Не можна було відвідувати кіно, театр – жодних розваг! Заборонялося займатися плаванням, грати в хокей чи в теніс, – словом, спорт так само був заборонений. Євреям не можна було ходити в гості до християн, єврейських дітей перевели до єврейських шкіл. Обмежень ставало все більше й більше.

Все наше життя було наповнене страхом. Йоппі завжди каже: «Боюся за щось узятися – а раптом це заборонено?»

У січні цього року померла бабуся. Ніхто не знає, як я її любила і як мені її не вистачає.

З 1934 року мене віддали до дитячого садочка при школі Монтессорі, і я потім залишилася у цій школі. В останній рік моєю класною вихователькою була наша начальниця пані К. Наприкінці року ми з нею зворушливо прощалися й обидві гірко плакали. З 1941 року ми з Марго вступили до єврейської гімназії: вона – до четвертого, а я – до першого класу.

Поки що нам учотирьох ведеться непогано. Ось я й підійшла до нинішнього дня й дати.

Субота, 20 червня 1942 р.

Люба моя Кітті!

Починаю листа зразу. Зараз усе тихо й спокійно. Мама з татом пішли, Марго в подруги грає у пінг-понг. Я теж останнім часом граю з задоволенням. Нам, пінг-понгістам, завжди страшенно хочеться морозива, особливо влітку, тому кожна гра зазвичай закінчується походом до якоїсь цукерні, яку можуть відвідувати євреї, – у «Дельфі» чи «Оазис». Ми не переймаємося, чи є у нас гроші, чи нема. Там завжди повно знайомих і серед них неодмінно знайдеться який-небудь добрий дядечко чи шанувальник, і нам з усіх боків пропонують стільки морозива, що ми за тиждень не з’їмо!

Ти мабуть дивуєшся, що я у моєму віці говорю про шанувальників. На жаль, у нашій школі це – неминуче лихо. Варто комусь із хлопчиків запитати, чи можна йому провести мене додому на велосипеді, я знаю наперед, що вищезгаданий молодик закоханий у мене по вуха й не відчепиться нізащо. Помалу він холоне, особливо якщо я не звертаю уваги на його закохані погляди й весело тисну на педалі. Коли він мені набридне, я навмисне вивертаю кермо, моя сумка падає й молодик із чемності повинен зіскочити й підняти її. Поки він довезе до мене сумку, то заспокоїться. Це ще найбезневинніше, а трапляються й такі, що шлють повітряні поцілунки й узагалі починають чіплятися. Та зась! Я злізаю з велосипеда й кажу, що мені його товариство не подобається, а інколи роблю вигляд, що образилася й жену його додому.

Ну от, фундамент нашого приятелювання закладений! До завтра, Кітті!

Анна

Неділя, 21 червня 1942 р.

Люба Кітті!

Увесь наш клас трясеться від страху: скоро педагогічна рада! Півкласу уклало парі – кого переведуть, а хто залишиться на другий рік. Міп де Йонг і я аж плачемо від реготу з наших сусідів, вони просперечалися на усі кишенькові гроші: чи переведуть – чи ні, залишишся – ні, переведуть… І отак зранку до вечора! Не допомагають ані благальні погляди Міп, ні мої енергійні виховні заходи – їх ніяк не напоумити. Якби моя воля, то я б залишила на другий рік половину класу – такі тут ледарі! Та вчителі – народ примхливий, щоправда, може це нам на користь.

У мене з усіма вчителями й вчительками стосунки гарні. У нас їх дев’ятеро – семеро чоловіків і дві жінки. Пан Кеплер, наш старий математик, якось на мене злився через те, що я багато балакаю. Він читав мені нотації, а тоді загадав мені роботу у якості покарання – твір на тему «Базіка». Гм-гм… «Базіка»… Ну що тут напишеш? Та я не стала сушити голову, поклала зошит із задачами до сумки й спробувала мовчати. А ввечері, коли всі уроки були готові, я згадала про твір. Гризла ручку й обмірковувала цю тему. Написати абищо, тільки б розігнати рядки ушир – це кожен може. А от відшукати незаперечні докази на користь базікання – це мистецтво! Я міркувала, міркувала – аж раптом мене пройняло; я за один подих списала три загадані сторінки й вийшло дуже гарно! Я доводила, що базікання – жіноча звичка, і що я, звісно ж, буду намагатися стримуватися, але ж моя мама говорить не менше за мене, а зі спадковістю, на жаль, змагатися дуже важко.