Анна Франк - Щоденник Анни Франк

– Не можна його відпускати! – рішуче мовила Марго.

Ми сиділи з нею у вітальні й чекали на маму. Мама пішла до ван Даанів, треба було вирішувати – чи йти нам завтра до схованки. Ван Даани теж підуть з нами – нас буде семеро. Ми сиділи мовчки, говорити ні про що не могли. Думка про батька, який нічого не підозрюючи пішов відвідати своїх підопічних у єврейській богадільні, очікування, спека, страх – нам зовсім відібрало мову.

Раптом дзвінок.

– Це Гаррі! – вигукнула я.

– Не відчиняй! – втримала мене Марго, але страх виявився даремним: ми почули голоси мами й пана ван Даана, вони розмовляли з Гаррі.

Тоді він пішов, а вони увійшли в дім і зачинили за собою двері. Після кожного дзвоника Марго або я кралися донизу й дивилися, чи то не батько. Вирішили нікого іншого не впускати.

Нас попросили з кімнати. Ван Даан хотів поговорити з мамою наодинці. Коли ми сиділи в нашій кімнаті, Марго мені сказала, що повістка прийшла не татові, а їй. Я ще дужче перелякалася й стала гірко плакати. Марго лише шістнадцять років. Невже вони хочуть висилати таких дівчаток без батьків? Та на щастя, вона від нас не піде. Так сказала мама, і, мабуть, батько теж готував мене до цього, коли розповідав про криївку.

А яка криївка? Де ми сховаємося? У місті, в селі, у якомусь будинку, в хаті – коли, як, де? Не можна було ставити ці питання, та вони весь час крутилися в голові.

Ми з Марго почали складати все найнеобхідніше до наших шкільних сумок. Спочатку я взяла цього зошита, а тоді що трапиться: бігуді, носовички, підручники, гребінку, старі листи. Я думала про те, як ми будемо переховуватися й пхала до торбинки всілякий непотріб. Та мені не шкода: спогади цінніші, ніж плаття.

О п’ятій нарешті повернувся батько. Він потелефонував панові Коопхойсу й попросив зайти увечері. Пан ван Даан пішов по Міп. Міп працює в конторі у батька з 1933 року, вона стала нашим вірним другом, і її чоловік Хенк так само. Вона прийшла, склала черевики, плаття, пальто, трохи білизни й панчіх до валізи й пообіцяла ввечері знову зайти. Нарешті у нас стало тихо. Їсти ніхто не міг. Досі було спекотно і взагалі якось дивно й незвично.

Горішню кімнату в нас винаймає такий собі пан Гоудсміт, він розлучений з дружиною, йому років тридцять. Здається, цієї неділі йому не було чого робити й він сидів у нас до десятої й ніяк не вдавалося його випхати.

Об одинадцятій прийшли Міп і Хенк ван Сантени. У валізі Міп і в глибоких кишенях її чоловіка знову почали щезати панчохи, черевики, книги й білизна. О пів на дванадцяту вони пішли, згинаючись під вагою речей. Я страшенно втомилася, і, хоча й знала, що сплю востаннє на своєму ліжку, одразу ж заснула. О пів на шосту ранку мене розбудила мама. На щастя, було вже не так спекотно, як у неділю. Цілий день накрапав теплий дощик. Ми всі вчотирьох стільки на себе вдягли теплого, ніби збиралися ночувати в холодильнику. Але нам треба було взяти з собою якомога більше одягу. У нашому становищі ніхто б не зважився йти вулицею з важкою валізою. На мені було дві сорочки, дві пари панчіх, три пари трико й плаття, а згори – спідниця, жакет, літнє пальто, а ще мої найкращі туфлі, ботики, хустка, шапка й ще всілякі хустки й шарфи. Я вже вдома ледь не задихнулася, та усім було не до цього.

Марго напхала сумку підручниками, сіла на велосипед і поїхала по Міп у невідому мені далечінь. Я ще не знала, в якому таємничому місці ми заховаємося… О сьомій годині тридцять хвилин ми зачинили за собою двері. Єдина істота, з якою я попрощалася, був Маврик, моє улюблене кошеня, його мали взяти до себе сусіди. Про це ми залишили записку панові Гоудсміту. На столі в кухні лежав фунт м’яса для кота, у їдальні не прибрали зі столу, ліжка ми також не прибрали. Все справляло враження, ніби ми втекли стрімголов. Та нам було байдуже, що скажуть люди. Ми хотіли лише піти й спокійно дістатися до місця. Завтра напишу ще!

Анна.

Четвер, 9 липня 1942 р.

Люба Кітті!

Так ми бігли під рясним дощем: батько, мама і я, у кожного портфель і господарська торбина, забиті під зав’язку чим завгодно.

Робітники, які рано йшли на роботу, дивилися на нас співчутливо. З їхніх облич можна було побачити, що вони засмучені через нас і їм нас шкода, тому що ми мусимо тягнути таку вагу власноруч, а сісти в трамвай не можемо. Всі бачили жовту зірку і цього було достатньо.

Дорогою батьки мені докладно розповіли, як з’явився план втечі. Вже багато місяців вони переносили в безпечне місце частину нашої обстановки й одягу. Все було підготовано, а шістнадцятого липня ми повинні були зникнути. Та повістка надійшла за десять днів до того, й треба було змиритися з тим, що приміщення ще не зовсім підготовлене. Притулок знаходився у батьковій конторі. Стороннім це зрозуміти складно. Доведеться пояснити докладніше. Батько завжди тримав небагато службовців: пан Кралер, пан Коопхойс, Міп і Еллі Воссен, двадцятитрьохрічна стенографістка. Усі вони знають, де ми будемо. Не посвячений лише пан Воссен, батько Еллі, який працює на складі, і двоє його помічників.