Роман Іваничук - Нещоденний щоденник

І мені стало гірко, бо згадався факт: колись Івана Франка не допустили до викладання у Львівському університеті, а сьогодні, схоже, не допускають університет до святкування свого патрона.

На трибуні під парасольками стояли представники провладних партій, тож подумав я собі: невже й Франка залучили до передвиборчої кампанії? Або – чи для того, щоб Львівський національний університет мав право брати участь у Франкіані, треба, аби Вчена рада на чолі з ректором вступила гурмою до блоку партій «ЗаЄДУ»?

Писав Франко у статті «Поза межами можливого»: «Усе, що йде поза рами нації, – се або фарисейство людей, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді парадними фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації».

Цього дня «поза рамами» свята в Нагуєвичах опинився університет імені Івана Франка, і я усвідомив нарешті, що це не прикрий недогляд, а навмисне іґнорування.

Про цей інцидент я написав невелику статтю для газети «За вільну Україну». Якось, уже після її опублікування, сказав мені заступник голови обласної держадміністрації пан Герич: «Нам варто б поговорити з вами тет-а-тет». Я відповів: «Не маю нічого проти, ви мене завжди можете знайти на кафедрі української літератури в університеті». Звичайно, він мене не шукав: йому хотілося по-більшовицьки викликати Іваничука «на килимок»?

Ця пригода, як і попередня, була лише початком митарств нашого ректора. 14 жовтня минулого року, на свято Покрови, в театрі імені Марії Заньковецької відбулася перша презентація мого роману «Вогненні стовпи», й виступив на ній із хвальним словом Іван Олександрович, чим зробив мені велику честь. І ось увечері йде телерепортаж із презентації, я уважно дивлюся й очам своїм не вірю: виступ ректора вирізали!

До краю обурений, я зателефонував на телестудію, мене заспокоїли, мовляв, трапилася – знову! – помилка, і на повторній передачі вже виступав професор Вакарчук…

Та врешті настав пік цькувань ректора.

У першій половині нинішнього року закінчилась друга каденція Вакарчукового ректорства, й мав він право взяти участь у третьому конкурсі. Іван Олександрович подав заяву, однак Міністерство освіти зіґнорувало її й незаконно звільнило ректора з посади виконувача обов’язків, тим самим позбавляючи права брати участь у конкурсі. Одночасно в поштових скриньках, і в моїй теж, з’являються анонімні газетки, достоту такі, як і «ющенківські відозви», у яких шельмують особу ректора. Всім стало зрозуміло, що його хочуть позбутися, вже називають і прізвища претендентів, в університеті наростає тихий протест.

І враз несподівано вибухає голосний бунт – із середовища студентства, про яке давно вже зневажливо говорили як про пасивну масу – минули, мовляв, часи, коли студенти виходили на брук…

А ні! І втішилися ми й запишалися тим, що протестантський дух студентства не занепав, і впевнився львівський люд ще раз, що в критичний момент вийдуть наші діти на політичні акції!

Це трапилося у квітні. Одного ранку я йшов на лекції в університет і на своє превелике здивування і втіху побачив біля пам’ятника Іванові Франку студентський натовп, який з кожною хвилиною наростав, розповзався по алеях парку – тисячі людей залили весь квартал від вулиці Міцкевича до Січових Стрільців – й мені згадалися маніфестації кінця 1980-х років, коли у Львові розпочалася національна революція.

Студенти без угаву скандували «Ва-кар-чук, Ва-карчук!», і мусило ректорові бути втішно за любов до нього; організатори мітингу переймали один від одного мегафон й оголошували на все місто, що інший ректор ніколи не увійде до університету, а коли Міністерство не відкличе ганебного наказу, студентські маніфестації заллють усю Україну… Мітинг тривав доти, поки з Києва не прийшло повідомлення, що професор Вакарчук допущений до участі в конкурсі на заміщення ректорської посади.

У червні відбувся безальтернативний конкурс – Вакарчука обрали майже одностайно. І тоді я впевнився, що й на президентських виборах восени 2004 року наше студентство повною мірою вирішуватиме долю держави…

Сьогодні 1 вересня. На площі, де весною вирувала протестна студентська маніфестація, стоять шеренги першокурсників, і наш славний ректор Іван Вакарчук благословить їх на дорогу в науку.

А я стою на трибуні й діймає мене туга: це ж останній – десятий рік моєї праці в університеті, і я болісно передчуваю, як мені бракуватиме в подальшому житті тих стоголових молодих аудиторій!