Роман Іваничук - Нещоденний щоденник

Нізащо й ніколи.

10 серпня.Нині розпочався новий тур презентацій мого роману «Вогненні стовпи» й триватиме він, як бачу, довго, може, колись захопить і Східну Україну, на що я не перестаю сподіватися й покладаю великі надії на добрий ефект подібних заходів. Моїй книжці читач повірив – і не тільки в Галичині: пів року тому я мав нагоду переконатися в цьому у Вінниці, куди приїжджав на запрошення голови тамтешньої «Просвіти» Леоніда Філонова. На чотирьох зустрічах із студентами, місцевою творчою інтеліґенцією й учителями області я переконався в найголовнішому: зазомбований антиукраїнською пропаґандою читач почав розуміти вагу й велич чину Української Повстанської Армії, і недалекий той час, коли весь український народ – від крайнього сходу, півдня, півночі й до західного порубіжжя – гордитиметься жертовністю лицарів, які віддали своє життя за незалежність України, а лайливе слово «бандерівець» набере врешті позитивного змісту й звучатиме не менш гордо, бо має для цього не менш героїчне історичне підґрунтя, ніж почесне звання «ґарібальдієць».

А вже що казати про Галичину! Я просто никну від визнань та подяк і дякую Богу за те, що допоміг мені звершити найсвятіше в моєму житті діло, бо що може бути вищою для мене нагородою від вдячного слова старих упівців, яких я, правду кажучи, побоювався, коли писав роман.

Який же я був щасливий, коли в Стрию сотенний Сокіл подарував мені свою мазепинку й сказав: «Читаю вашу книжку й так сверблять мене руки: покласти б ще раз хоч двох енкаведистів!» А в Коломиї вісімдесятип’ятирічний курінний Курява (Павло Федюк) вийшов на сцену, обняв мене й назвав своїм сином…

Сьогодні я поїхав на дводенний книжковий фестиваль «Читай, дивись і слухай українське», який організувала «Просвіта» – до Жидачева.

Мій бадьорий настрій затінювався родинним жалем: моєму братові Євгенові сьогодні сповнилось би 76 літ, а вже пів року, як його немає, і не вщухає в моєму серці пекучий біль. Мені тяжко змиритися з тим, що вже ніколи не побачу мого великого друга, незмірно добру людину й непоправного оптиміста, і втішаюся лише тим, що рівно рік тому встиг подарувати Нуськові на його ювілей присвячений йому роман – ще теплий сигнальний примірник. І те осяяне втіхою обличчя мого доброго брата зігріватиме моє серце до кінця життя: радість переможця над, здавалось би, неминучою смертю в концтаборах, гордість звитяжця, який всього себе віддав справі нашої Незалежності.

Свій виступ в Жидачеві я й розпочав з розповіді про Євгена, який ретельно консультував мене під час роботи над романом; а втім, я не забув поганьбити Леоніда Кучму, котрий і донині не дозволяє парламентові визнати УПА воюючою стороною у Другій світовій війні – який же парадокс: український президент став найзатятішим ворогом української національної ідеї! Та чи мало схожого відбувалося в нашій історії? Іванець Брюховецький, наприклад, називав себе найнижчим підніжком і вірним холопом Москви! А наш Іванець рік у рік обманює народ демагогічною брехнею про європейський вибір, а насправді щодня здає вроздріб Україну Росії, та збирається віддати й гуртом: московський імператор Путін уже явно простягає руку по Україну й нічтоже сумняшеся пропонує запровадити в так званому «Єдиному економічному просторі» російський рубль… Ми ж мовчимо й мовчки чекаємо наступної осені, сподіваючись вибрати національного Президента… А тим часом в Україні править бал намісник Путіна посол Чорномирдін: цей русотяп недозволено втручається в політичне життя нашої держави – чи то закликає на прес-конференціях не вступати до НАТО, чи нашіптує до вуха президентові, що не варто демонструвати в Україні фільм Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» або відкривати у Львівській картинній ґалереї присвячену Іванові Мазепі виставку…

Про такі речі я говорю повсюдно, де тільки мені надають трибуну – давно ж, через політичну необхідність, перестав бути письменником-естетом: дозволити собі таку розкіш не маю права. Говорив про це і в Жидачеві, мій виступ не раз переривали схвальні оплески – я володів аудиторією, та не знав, що в залі затаївся ворожий гадючник…

Мені вже потім сказали, що під час мого виступу зайшло до залу кількоро людей, які перемовлялися між собою по-російськи й тихо всілися в передні вільні ряди. Був серед них львівський приватний підприємець родом з Харкова несусвітній графоман Олександр Нагорний, який роздавав сусідам свою поетичну книжечку під глупим заголовком «Комуноолігархофреніяда». Мушу зацитувати бодай одну строфу з його поеми, щоб читач знав, з ким я мав справу: «Коли тєльонок б’ється з дубом, цвірінька з радості ягня, наш Круторіг як вдарить руба, то й на Олімпі вмре Фіґня». Ви, мабуть, уже втямили, що це за поет!.. Дехто з присутніх пам’ятав його з минулих виборів до Верховної Ради України: він шельмував з трибун блок «Наша Україна» й особисто Віктора Ющенка – нині ж прийшов з компанією на наш фестиваль, щоб зірвати цей патріотичний захід.