Роман Іваничук - Нещоденний щоденник

Не посипаю попелом голови, залишаюся й надалі оптимістом, бо як мені ним не бути, коли я маю можливість щоденно усвідомлювати, що з десятків поколінь нашого народу моє – моє! – діждалося Незалежності. І я знаю: недалекий той час, коли чуже сміття виметемо з нашої землі.

На святковому концерті у Львові мені випало сидіти поруч зі славетним столітнім Маестро Миколою Колессою. Я привітався з ним, він довго до мене приглядався й коли нарешті упізнав, поклав свою тремтячу руку на моє зап’ястя й промовив тихо: «Все буде добре, пане Романе, не журіться…»

За кілька днів розпочнеться новий навчальний рік, і я знову, вже в десятий раз, зайду зі святково-тривожним відчуттям до Франкового університету, й мене привітає незнайома, молода стоголова аудиторія, якій я віддам частку своїх знань, добра й любові до науки… І коли б мене хтось запитав, яке заняття, крім письменницького, для мене найцікавіше, я без вагань відповів би: викладацька праця у Львівському університеті, з яким сплелося все моє самостійне життя – з труднощами, кривдами й визнаннями.

Не можу при цій нагоді не згадати добрим словом ректора нашої aima mater, великого мого приятеля й керівника, професора Івана Олександровича Вакарчука, який запросив мене на роботу в найповажнішому в Україні вищому навчальному закладі. Звідки мене колись аж двічі відраховували, а я таки вперто вертався до нього то як студент, то як викладач.

За весь час моєї дотичності до Львівського національного університету імені Івана Франка мені довелося пізнати шістьох ректорів: Білинкевича, якому не сподобався підкарпатський хлопець у вишиванці, й він підступно викреслив мене зі списку студентів геологічного факультету; Савіна, який звинуватив мене, тоді вже студента філфаку, в антирадянській поведінці, і я опинився на вулиці, загрожений арештом, однак щасливо заховався на службі в армії; Максимовича і Чугайова, які не дозволяли мені зустрічатися зі студентами, коли я вже став письменником, – і двох світлих особистостей: Євгена Лазаренка, при якому я таки закінчив університетське навчання, й – Івана Вакарчука.

Ректори Лазаренко і Вакарчук – кожен у свій час – ставили університет на найвищий науковий рівень. Лазаренко за українізацію університету був звільнений з роботи – такий фінал діяльності національного ректора був зовсім закономірний, та парадоксальним є те, що Вакарчук, якому випало ректорувати за незалежної України, зазнав диких цькувань від «рідної» влади – теж за національну принциповість: він відмовився підтримувати владну камарилью на останніх виборах до Верховної Ради і став, нехай і пасивно, на бік блоку Віктора Ющенка «Наша Україна».

Спочатку мені не вірилося, що подібне хамське ставлення з боку місцевої влади до однієї з найзнаковіших фігур Львова взагалі може мати місце: я був прикро вражений, коли на одній зі святкових академій в Оперному театрі побачив І. Вакарчука у вісімнадцятому ряді, звідки ні чути, ні видно, – в такий спосіб губернатор області М. Гладій спонукував непокірного ректора до послуху. Та це ще могло здатися випадковим недоглядом адміністративних служб, проте слідом за цим випадком трапилася подія, яка до краю обурила львів’ян…

9 вересня 2001 року лив холодний дощ, проте в цей день, як і кожної осені, я вибрався до Нагуєвич на Франкове свято – 145-річчя від дня народження Каменяра. Добирався автобусом, якого надав ювілейний франківський комітет Спілці письменників для п’ятнадцяти персонально названих її членів. Чому саме п’ятнадцяти – не знаю. Львівський національний університет подібної «квоти» не мав. Це було для мене дуже дивним, бо щороку, а надто на круглі дати, університет завше організовував наукові конференції, франківські читання з виїздами в Нагуєвичі, Криворівню, Борислав, Дрогобич…

У Нагуєвичах я не побачив на святковій трибуні жодного працівника університету, не почув виступу ректора і був прикро вражений, коли уздрів поруч, серед стиску людей, його Магніфіценцію, який приїхав до Франка приватно.

Знову подумав, що зайшла помилка… Але в якій епосі б, домислювався потім, міг випасти з поля уваги організаторів Франкового свята Львівський національний університет імені Івана Франка? Всім відомо, що в цьому навчальному закладі плідно працює Інститут франкознавства, що тут регулярно проводять франківські читання, а дипломанти та дисертанти захищають свої наукові праці за творчістю Каменяра.