Роман Іваничук - Нещоденний щоденник

Отож я зійшов гуцулівським хребтом до церковці, від якої аж до підніжжя Солтисової гори поповз цвинтар, у центрі якого височить меморіал полеглим у тутешніх боях партизанам і славному курінному Скубі; довго шукав батькової могили, а коли знайшов, то запримітив, що для мене біля батька місця немає – гроби так тісно тулилися один до одного, як хати на Босні – мало місця для горян і на землі, і під землею; у церкві правилася Служба Божа, священник повернув голову від престолу й, певне, хотів, як і ті жінки, які клячали й молилися, вгадати, що це за чужак увійшов з топірцем до церкви й чому стоячи творить молитву, – хто з них міг знати, що в мене нога хвора і вклякати мені не можна; ніхто мене не впізнав, я за хвилину вийшов з церкви й спустився стежкою у боснійську видолину.

Ось тут, коли на Великдень розходилася молодь з гаївок, я завжди з острахом минав гурт дівчат, серед яких стояла Анничка Грицикова, яку я кохав ще з першого класу, а вона про це й не здогадувалася – належала-бо Василеві Шевцевому й померла на сухоти перед самим шлюбом – найвродливіші трацькі дівчата вивмирали в сорокових, і красуня Наталка Слободян, яку я лише один раз поцілував у тому он вільшанику, – теж зчахла; і чому Господь так запопадливо забирав їх до себе, певне, шкодував їхньої краси, яка мала потім знидіти в колгоспному кріпацтві; я минав зграйку дівчат з опущеною головою, а одного разу – то був будень, який враз засвітився для мене величним святом – у цьому замуленому нині ставку купалася сільська блудниця Олена, вона зовсім не засоромилася, коли я надійшов, – навпаки, повернулася, засліплюючи мене своїм прекрасним тілом і, по коліна стоячи у воді, заманювала грішним кучерявим лоном; я не втікав і не наближався до неї – стояв, зачарований найпотаємнішим видивом, аж поки вона не занурилася по шию у воду й глузливо зареготала; я спинаюся стежкою поміж тинами, а в селі тихо, навіть ніхто з вікон не виглядає; скрадаючись, проходжу чужими садами, допадаючи до рідного й теж чужого тепер дому, перетинаю обійстя діда Федора, найближчого нашого сусіди; Федора давно вже на світі немає й хата його спорожніла – всі повивмирали й ніхто вже її не доглядає, а от вулики з Федорової пасіки ще стоять рядочком – мертві й струхлявілі; врешті виходжу на дорогу, біля якої громіздиться глупа забудова – ніби ангара чи казарма, і хто її й для чого вибудував, а за нею – мій рідний дім і рідна криниця.

Тиждень тому вітали тут мене земляки з хлібом-сіллю, а нині нікого немає – чи то ніхто в моїй хаті не живе, чи, може, господарі до церкви або в гості пішли при неділі; мені так хочеться й перед тим, як зайти до світлиці, притьмом вилізти сходами на стрих та перемацати рукою за кроквами, чи не залишилось там ще якогось мого зошита, однак не роблю цього: скрадаючись, переходжу подвір’я, де колись, на току, ми з батьком обмолочували житні снопи, а горіх, що заступив стежку до потока, всох; я обминаю його й опиняюся в саду, який посадив мій батько; ось тут осінніми ночами ми з ним варили сливове повидло, а ось та вишня, з якої зганяв мене недоносок з доброї сільської родини Йосип Маланчин, коли я повернувся з армії й хотів поласувати своїми вишнями, а вони вже були не мої, бо Йосип відрізав наш город аж до хатнього порога, прилучивши до колгоспу; а тут я бігав, ловлячи павутиння бабиного літа й намотував його на патичок, мріючи намотати стільки, щоб з нього міг Василь Марусин зіткати на своєму ткацькому верстаті хустину для Аннички; а тут, пасучи корову на воловоді, я знущався над уїдливими ґедзями – нашпилював їх на соломинку й пускав у повітря, й летів той ґедзь, наче відьма на кочерзі, й зникав над житами; а коли корова бицкалася й бігла у шкоду, я розстібав розпірку на штанцях і пісяв – тоді моя Мінка верталася із найсмачнішої шкоди й вилизувала солону траву аж до ґрунту: ті сліди надовго залишалися на землі, й батько, коли косив отаву, сварив мене за те, що я зіпсував вигляд гладко виголеного покосу…

А за садочком – наше поле, що збігає схилом від трьох черешень при гуцулівській дорозі до зарослого грабовим гаєм потоку, – цей шматок землі я обробляв до кожної грудочки: батько сапав кукурудзу поруч зі мною й сторожко поглядав, щоб я не стяв зайвого стебла, і я старався, як міг… Вчився тоді в Коломиї, а влітку працював на полі – любив сільську працю, й сусід Микола Горбатишин не раз говорив батькові: якби Романові не совєтська, а чеська держава, то не треба було б йому шкіл – став би маєтним ґаздою; від роботи ламало в попереку, і я деколи збігав до потічка нібито води напитися, а з потоку прокрадався межею до черешень, вилазив на котрусь із них і об’їдався чорними гіркими ягодами, від яких крутило в носі, я голосно чихав і цим себе зраджував – батько підводив голову і кликав мене до роботи; те поле і досі сниться мені, а все покрите дунаєм високого жита, і я жну його, як тоді, в’яжу в снопи і складаю в клані; та наставала неділя, й тоді я пропадав у ярузі, зарослій грабиною, – там ми з братом Євгеном мали свій ставок з мересницями, яких виловлювали в потоці біля церкви, а ще заховали в печері мадярського карабіна, коли вистріляли всі патрони, й селяни думали, що то фронт повертається з гір; я спускаюся в яр, та печери вже не знаходжу, і ставка давно немає, а грабові прутики стали вузлуватими деревами, я не впізнаю свого гаю, проте знаю, що він мій; на полі нікого немає, бо неділя, але хто його обробляє, я ж робітників не наймав; виходжу з хащів й опиняюся на тому місці, де пролягала межа між нашим і Солтисовим полем; межі немає, але я добре пам’ятаю, де муружився межовий пруг – тут і далі росте чебрець, я лягаю долілиць і вдихаю його запах, а з далини крізь сад проглядає шальована жовтими дошками моя хата – і все це моє, рідне і власне, я ніколи не змирюся з тим, що в цій хаті живуть чужі люди, які й поле моє обробляють, і я плачу, плачу, мов дитина, злизую з губів солоні сльози, і так мені стає легко на душі від того, що хоч на мить вдалося мені відібрати загарбаний людьми мій рідний світ, і що не тріскотить у цю хвилину відеокамера чарівної Ангели, і що добра моя приятелька Ніна не бачить мене нині й не напише про мій теперішній стан ніколи й слова, і хвала тобі, Господи, що я ще маю свій куточок на великій землі, якого можу потайки на мить собі забрати – й не збираюся з ним прощатись.