Девід Саттер - Менше знаєш, краще спиш

Доступ до грошових потоків величезних державних підприємств дозволяв російським посадовцям переводити бізнес і вкрадені державні ресурси до офшорних компаній, які вони таємно контролювали. В 2007 році Цюрихський арбітражний суд ухвалив рішення щодо друга Путіна Леоніда Реймана, міністра зв’язку, про використання ним своєї посади голови правління державної холдингової компанії з телекомунікацій для придбання активів вартістю 6 мільярдів доларів [131] Aslund A. «Unmasking President Putin’s Grandiose Myth», The Moscow Times , November 28, 2007. За даними Мілова та Немцова, коли Медведєв очолював «Газпром», там зникли 6,3% акцій на суму 20 мільярдів доларів. Немцов Б., Милов В. «Путин: Итоги», G rani.ru , 7 февраля 2008. .

Малоймовірно, що до цього не був причетний Путін. Наявна інформація свідчить про те, що він теж грабує державу, й навіть у ще більших масштабах. Серед особистих друзів Путіна — найбагатші люди Росії: Геннадій Тимченко, голова нафтотрейдерської компанії Gunvor , чиї статки оцінюються в 15,3 мільярда доларів; Юрій Ковальчук, власник банку «Росія» (1,4 мільярда); брати Аркадій і Борис Ротенберги, спільний капітал яких складає 5,6 мільярда. Усі ці люди заробили свої статки на активах держави. Найбільший недержавний пенсійний фонд «Газфонд», другий за значенням банк Росії «Газпромбанк», медіа-холдинг «Газпром-Медіа» — їх усіх вивели з державного «Газпрому» й поставили під контроль банку «Росія». Gunvor , маловідомий у 2000 році, став третім у світі нафтотрейдером, а брати Ротенберги, окрім володіння фірмами-посередниками, які продавали труби «Газпрому», заробили приблизно 7 мільярдів доларів на контрактах для сочинської Олімпіади [132] Nemtsov B., Martynyuk L. (transl. by C. A. Fitzpatrick). «Winter Olympics in the Sub-Tropics: Corruption and Abuse in Sochi», The Interpreter , December 6, 2013. .

За даними Бориса Нємцова, колишнього першого віце-прем’єра, вбитого в Москві 27 лютого 2015 року, та Володимира Мілова, колишнього заступника міністра енергетики, «є підстави вважати, що всі ці Тимченки, Ковальчуки, Ротенберги — лише номінальні власники великих майнових об’єктів, а справжнім бенефіціаром є сам Путін» [133] Nemtsov B., Milov V. (transl. by D. Essel). Putin: What Ten Years of Putin Have Brought: An Independent Expert Report, Putin-itogi.ru , 2010, 5. .

Станіслав Белковський, російський політолог, який колись працював спічрайтером у Березовського, в 2007 році розповів німецькій газеті «Die Welt», що таємні активи Путіна складають 40 мільярдів доларів, і це робить його найбагатшою людиною Європи. Посилаючись на свої джерела — високопосадовців з адміністрації самого президента, — Белковський заявив, що Путін є бенефіціарним власником 75% компанії Gunvor , 37% — «Сургутнафтогазу» (головного постачальника нафти для Gunvor ) і 4,5% — «Газпрому». Ця структура власності приховувалася за «непрозорою мережею офшорних компаній» із кінцевими пунктами в швейцарському кантоні Цуг і Ліхтенштейні. На запитання, чи може Белковський підтвердити свої заяви, той відповів, що багатство Путіна не є секретом для еліт. «І зауважте, що Володимир Володимирович ніколи не подавав на мене в суд» [134] Harding L. «Putin, the Kremlin power struggle and the $40 bn fortune», The Guardian , December 21, 2007. . Оцінки Белковського щодо особистих статків Путіна дуже близькі до даних західних розвідслужб.

Після того, як режим узяв під контроль загальнонаціональне телебачення та бізнес, залишалося тільки нейтралізувати парламент і суди. Цей процес успішно просувався ще в перші роки правління Єльцина, але завершився за Путіна. В єльцинський період Держдума була слабкою, але не зовсім безпорадною, і опозиціонери мали шанси отримати представництво. За Путіна ці шанси систематично скорочувалися.

Різке підвищення рівня життя в Росії за Путіна мало величезний зиск для «Єдиної Росії», яка негайно почала вербувати нових членів і відкривати офіси по всій країні. Перехід влади до державного чиновництва та її зосередження в руках президента створили ситуацію, в якій майже кожен, хто обіймав керівну посаду, відчував, що потребує захисту у вигляді добрих стосунків із владою, а цей захист, як давали зрозуміти представники режиму, найкраще гарантували фінансова підтримка «Єдиної Росії» і діяльність в її інтересах.

Одним із наслідків цієї нової ситуації стало те, що комуністи та Ліберально-демократична партія (ЛДПР), які в єльцинський період принаймні удавали із себе опозицію, майже поступилися своєю незалежністю. Вони почали підтримувати політику нового режиму, час від часу сперечаючись щодо способів її реалізації.