Віктор Суворов - Оповіді визволителя

В ході занять солдатики, особливо сержанти, частину цього добра утаюють і при першій нагоді надійно його ховають. Упаковка як імітаційних засобів, так і боєприпасів була добротною. Снаряди, міни, гранати на заводах загортали в промаслений папір особливого сорту і укладали в дерев’яні ящики, а патрони ще і запаювали в цинкові коробки. Так що прихований боєприпас було в чому зберігати поза складом. А вже надійно заховати його у нас в Прикарпатському військовому окрузі зовсім ніяких труднощів не становило. Стороженецький полігон моєї дивізії — в передгір’ях. Місцевість — пологі гори, порізані ярами, річками і струмками. І ліси кругом заповідні.

День Наказу — великий головний біль всьому командному складу. Страшний п’яний дємбєль, який вже вийшов з підпорядкування, якому тепер плювати і на Дисциплінарний статут, і на гарнізонний патруль. Дємбєлів багато. Вони — зграя. Вони — натовп. У натовпі людина звіріє. І в руках цієї п’яної горлаючої юрби піротехніка. Юрба святкуватиме. Чекайте біди, товариші командири!

Ситуація ускладнювалася тим, що крім вибухових пакетів і сигнальних ракет солдати і сержанти ховали патрони і гранати, в основному РГД-5. Встежити за цим було неможливо. Стрільби на полігонах йдуть вдень і вночі. Танки стріляють, бронетранспортери, гранатомети ляскають, довгими чергами садять ручні і станкові кулемети, короткими чергами — автомати. І поруч метання гранат — взвод за взводом, рота за ротою. Вся увага кожного офіцера, що метанням гранат керує, на те, аби самому з учнем не підірватися. Бо ж граната у дурня, скільки його не вчи, і в руці рвонути може. Може граната при невдалому кидку поруч впасти. Може солдатик від хвилювання оступитися. Так що керівнику зовсім не до того, скільки ящиків підвезли, скільки солдатам видали і скільки тих гранат розірвалося. Коли кидають гранати сотнями щодня, поцупити одну-дві зовсім не проблема.

Тому день Наказу для офіцера — самий гидотний день з усіх можливих.

Коли до Наказу залишається сто днів, в частинах різко посилюється контроль — технічний, протипожежний, санітарний і всякий інший. Проте в ході раптових перевірок товариші офіцери шукають зовсім не течі на горищах, не гнізда щурячі і не поломки в системах опалення. Вони шукають все, що може іскритися, горіти яскравим полум’ям і гуркотіти.

Заведено було так, що в кожному навчальному полку половина складу перебувала у військовому містечку, половина — на полігоні. Через два тижні змінювалися.

Мені в тому році дуже не пощастило. Коли б рота моя в день Наказу була у військовому містечку, то що-небудь з палаючого, іскристого, димового, виючого і вибухового можна було б знайти, полазивши по горищах і сараях. Та мій батальйон зустрічав той день на полігоні. А в карпатських лісах шукати марно.

Служба моя в навчальній дивізії не склалася.

Як же вона могла скластися? Мені належить взводом командувати. А у мене в підпорядкуванні рота. В роті має бути п’ять офіцерів. А я один. Тимчасово виконуючий обов’язки. З цими обов’язками не справляюся. Роту мою вже без всяких жартів майже офіційно називають НУРР — некерована рота Різуна. Сержанти у мене — звірі. Роту тримають міцно. Тільки сержантів своїх я втримати не можу.

Був би взводним, з чотирма сержантами впорався б. Впорався б і з усіма шістнадцятьма сержантами, коли б у мене в роті були ще офіцери. А не було їх. Тільки старшина, і той не з найкращих.

В інших ротах становище таке ж або майже однакове. Нестача офіцерів жахлива. Одначе мій друг Володя Архангородський — з ним ми в училищі в одному взводі були — вже на навчальній роті затверджений. Він справляється. Лейтенант на посаді майорській. Я на такій же посаді, тільки він вже постійний, а я тимчасовий. Його на кожній нараді офіцерів хвалять, а мене коли й згадають, то лише в якості прикладу негативного.

І ось підійшов той самий день. З шістнадцяти моїх сержантів на дємбєль йшли семеро.

У тому, що мої службові відносини з ними не склалися, звинувачувати можна було лише мене одного. Коли учні не розуміють вчителя, коли не слухають його і не поважають, значить, такий це вчитель. Це як в літературі: коли книгу якогось автора ніхто читати не хоче, кого ж звинувачувати, крім самого автора?

Я нікого й не звинувачував. Не зміг з сержантами, які службу завершили, контакт знайти, не зміг ключик підібрати — сам винен.

У тому, що вночі мої дємбєля переп’ються, влаштують концерт і салют, сумніватися не доводилося. Разом з ними і вся рота буде веселитися. У кожного своє свято.