Віктор Суворов - Оповіді визволителя

Він знову розглядав візерунки на хрустких папірцях, і невиразне занепокоєння охопило його. Папірці ці були свідками якогось незнайомого, незвичайного життя. Кожен з них пройшов довгий шлях і прожив довге життя, перш ніж потрапити до підвалів празького банку в руки радянського офіцера-визволителя Олександра Журавльова. Зовсім скоро всі вони знову розлетяться світом, повернуться в свій таємничий світ, а майор Журавльов буде так само стояти на сторожі всіх чесних людей на землі. Стане підполковником, а потім, можливо, і полковником, а потім його звільнять з армії, і він буде розповідати піонерам випадки, які запам’яталися, зі своєї яскравої і незвичайної біографії. Піонери будуть зітхати і кивати головами: побував в трьох зарубіжних країнах!

Журавльова розбудив далекий розмірений стукіт. Схаменувшись, він протер очі кулаком і побіг відчиняти важкі двері. Приїхав начальник розвідки дивізії підполковник Ворончук. Небо вже сіріло на сході. Приємна прохолода війнула в обличчя.

— Заходь, заходь.

Ще зовсім недавно Ворончук був командиром розвідбату, а Журавльов — його першим заступником. Перед самою операцією, в період перетрясок, перестановок і переміщень, обидва вони службовими сходами піднялися на одну сходинку вгору. Підвищення, втім, не порушило їхніх давніх дружніх стосунків.

— Ну що, банкіре, батальйон ще не розбігся?

— Ті, що зі мною, ні, а ось там, де замполіт, біс його знає.

— Немає більше там замполіта. У госпіталь повезли. Голову йому ще вранці цеглиною проломили.

— Агітував?

— Агітував сам і всіх солдатів з офіцерами підстьобував, тому на мостах пом’яли трохи наших.

— А хто вранці там стріляв? Я тут без зв’язку, ні хріна про свої роти не знаю.

— Стріляли спочатку чехи. А потім два розвідбати один в одного. У тридцять п’ятій дивізії фарби білої не було, ось твої соколики і врізали по їхньому розвідбатові. Добре, що танки були не в голові колони. Підстрелили твої двох з тридцять п’ятому дивізії. Одного легенько, а іншого міцно.

— Горло промочити? За компанію?

— Ні, Сашко, дякую. Мені доведеться до комдива з доповіддю через годину.

— Коли мене міняти будуть?

— А куль його знає. Танковий полк заблукав, до цього часу зв’язку з ним немає. Два мотострілецьких полки затерті на дорогах. Артилерія і тили відстали. Тільки один мотострілецький полк з нашої дивізії правильно увійшов до міста. Тільки ж турбот у нього ти сам знаєш скільки. А взагалі-то в Прагу помилково увійшли багато частин, яким тут робити нічого. Помилково увійшли і не знають, що їм робити. І вийти також поки не можуть. Зв’язок втрачений. Загалом, чистої води бардак.

— Ну давай вип’ємо. У мене таблетки від запаху є.

— Біс з тобою, розливай.

— Вісім місяців штаби і командирів готували, чотири місяці найретельнішої підготовки всіх військ, і ось тобі маєш!

— Коли б чехи стріляти по-справжньому почали, то було б гірше, ніж в Угорщині.

— Наші знали, що чехи не стрілятимуть. Це не угорці. Ти звернув увагу, що там, де танки просто стоять, вони приймають це як належне, ставляться з повагою. А де ми пропаганду починаємо розводити та словоблуддя, там, дивись, і заворушення.

— Як не помітити, я це правило наперед знаю. Я своїм соколам велів на носі зарубати, щоб ніяких теревенів. На куль, і все.

— Ти, Сашко, з цим обережнішим будь. Рознюхають замполіти — не оберешся, не відбрешешся.

— Та я знаю. Користуюся цим, поки замполіт на шиї не сидить. Коли батальйон надвоє ділився, я його на мости послав.

— Все одно обережнішим будь, у них не тільки язики довгі, а й вуха. З ранку одну-дві бесіди з чехами проведи, про людське око. Щоб серед солдатів зайвих розмов не було.

— Гаразд, зроблю.

— Танкісти із тридцять п’ятої на тебе дивляться. Накапають. Та й твої внутрішні стукачі також не дрімають.

— На кого ти думаєш?

— Фомін з другої глибинної розвідгрупи і Жебрак з танкістів.

— На них я також думав. Фомін, по-моєму, з особнячками нюхається, а Жебрак — замполітівська підстилка.

— Гараєв з радіорозвідки.

— І цього я вже розкусив.

— Куракін і Ахмадулін з роти БРДМ. Куракін точно, і Ахмадулин просто дуже схожий.

— На них я також думав. Тільки впевненості не було.

— Ну і твій особистий водій, звичайно ж.

— Та йди ти!

— Типовий!

— Що-небудь конкретне?

— Та ні, нутром чую. У мене око набите. Я ще ніколи в них не помилявся. Будь, Сашко, обережний, розвідбати стукачами вище за всякі норми переповнені. Воно й природно. По-іншому й бути не може.