Віктор Суворов - Оповіді визволителя

— Як же, капітане, ми братську Чехословаччину рятувати будемо?

— Як завжди — нахабством. У першому ешелоні у нас, звичайно, є бронетранспортери, в НДР, в Польщі і в прикордонних округах. А нам тут, по тилах, в другому і в третьому ешелоні, доведеться лише шум піднімати і демонструвати нашу готовність.

— А коли раптом і справді справа до війни дійде? Коли американці втрутяться?

— За це ти будь спокійний. Ніхто ніколи не втрутиться. Вони все стерплять. Чим більше нашого нахабства, тим більше у них терпіння. Посольства наші вони, зрозуміло, камінням закидають, а потім своїм же коштом нам все й відновлять. Все до копійки відшкодують. А після того почнеться звичайне пом’якшення міжнародної обстановки, і через тиждень все забудеться. Їхні уряди зацікавлені будуть все швидше забути. Ну, давай по останній, і все. Завтра мобілізація починається.

Мобілізація 1968 року проходила без всякої маскування, демонстративно. Спочатку преса повідомляла про великі навчання, потім почався призов на навчання резервістів, потім навчання завершувалися, а резервісти залишалися в армії. Тут же оголошувалося про наступні навчання, і процес повторювався.

Протягом декількох місяців були проведені найбільші навчання Ракетних військ стратегічного призначення, потім навчання флоту, військ ППО країни, ВПС, незліченні навчання армій і дивізій Сухопутних військ. Потім були проведені навчання військ зв’язку, на яких були перевірені всі елементи управління гігантської армією, навчання військ тилу, на яких тисячі тонн боєприпасів і десятки тисяч тонн пального були переміщені до західних кордонів, і, нарешті, командно-штабні навчання на території Чехословаччини, на яких всі командири, аж до командирів батальйонів, а іноді і рот, вивчали на місцевості свої конкретні завдання на випадок визвольного походу. З боку все це, звичайно, виглядало дуже вагомо.

Зсередини — трохи інакше.

Процес відмобілізування армії — це, перше, доукомплектування існуючих підрозділів, частин і з’єднань, друге, розгортання нових, і третє, їх необхідна підготовка і бойове згуртування.

Процес доукомплектування в нашій дивізії проходив, в основному, без особливих ускладнень. У мирний час більшість радянських дивізій утримувалася за скороченими штатами. У кожному артилерійському розрахунку, наприклад, було не по сім осіб, а двоє: командир і навідник, а при мобілізації всі вакансії заповнювалися резервістами. Навіть коли резервісти десять років не служили в армії і забули все, такий розрахунок після короткої підготовки цілком боєздатний. Проте в підрозділах розвідки, зв’язку, хімічного захисту, зенітних і протитанкових ракет — тобто там, де солдат виконує індивідуальну, відмінну від інші роботу, все було не так гладко. Всі ці підрозділи протягом трьох місяців так і не були доведені до стану боєготових.

Дивізії скороченого складу в радянській офіційній термінології іменуються кадрованими, злі ж язики їх називають «кастрованими». І це відповідає дійсності, особливо там, де відсоток резервістів дуже високий. У танковому батальйоні мого полку в кожному танку замість чотирьох танкістів було троє, не вистачало заряджаючого. Коли його включали до складу екіпажу, танк швидко ставав боєготовим. В усіх же інших танкових батальйонах (а їх всього сім у кожній мотострілецькій дивізії) в кожному танку було лише по одному танкісту, тільки водії, всього одинадцять осіб в роті: командир роти, капітан, і десять водіїв. При мобілізації всіх інших — навідників, заряджаючих, командирів танків і навіть старшину роти і командирів взводів — призивали із запасу. Всі вони, крім командирів взводів, служили в танкових військах років п’ять-десять тому, часто на інших типах танків. Командири ж взводу не служили ніколи і ніде, вони не тільки про танки, сучасну техніку і тактику, а й про армію взагалі нічого, крім анекдотів, не знали. Командири взводів були з колишніх студентів, які в цивільних інститутах колись прослухали курс лекцій з військових питань, пройшли якісь збори і табори і по випуску отримали звання молодших лейтенантів запасу.

Найбільші проблеми були з піхотою. Не тільки тому, що ступінь кадрування тут найвищий, а ще й від того, що піхота комплектується найгіршими солдатами, які часто не розуміють мови своїх командирів і один одного. І ще тому, що піхота не мала техніки. У мотострілецькій дивізії має бути 370 бронетранспортерів, а їх катастрофічно не вистачало. Багато мотострілецьких полків мали по 3-4 бронетранспортери для бойової підготовки, проте зараз всі вони ставали командирськими машинами командирів батальйонів, а вже для начальників штабів нічого не залишалося.