Віктор Суворов - Оповіді визволителя

Я люблю зброю. Одного разу я відкрию маленький музей. Першим моїм експонатом буде американський джип «Вілліс». Це справжнє диво техніки. Розроблений на самому початку Другої світової війни, він з честю пройшов всю війну як вірний і стійкий солдат. Його скидали на парашутах, купали в солоній морській воді, він тонув у гарячих пісках лівійських пустель і в болотах тропічних островів Тихого океану. Він служив в горах Норвегії та Кавказу, в Альпах і Арденнах. Він дійшов до Неаполя і Риму, до Варшави, Праги, Парижа і Берліна. Жоден інший автомобіль не пройшов стільки військових доріг — вся Друга світова, Корея, В’єтнам, Синайський півострів, Африка, Південна Америка, Індонезія, Індія, Пакистан. Яка тільки зброя не встановлювали на джипі! Безвідкатні гармати, протитанкові рушниці і ракети, кулемети... Джип служив розвідником, десантником, диверсантом, зв’язківцем, санітаром, кухарем, ремонтником. Він був добрим доктором і лютим військовим поліцейським. На ньому роз’їжджали офіцери і солдати, на ньому доставляли в тил поранених і полонених, на ньому генерали приймали паради, на ньому відвозили до місця страти засуджених до смерті дезертирів.

За весь той час, коли джип перебував на військовій службі, на озброєння армій світу було прийнято безліч танків, гармат, літаків і ракет. Вся ця зброя була складною, дорогою, грізною і страшною, а джип був простеньким, сіреньким (швидше — сіро-зелененьким) і непримітним. Та вся ця настільки потужна зброя приходила і відходила в минуле, а джип залишався в строю. Джип багато разів збиралися зняти з озброєння, однак замінити його було нічим: в пустелі він був надійнішим за верблюда, на широких просторах — швидшим за леопарда, в Арктиці — витривалішим за білого ведмедя.

Іншим експонатом мого музею буде автомат Калашникова. Не той, з яким я увійшов до Чехословаччини в 1968 році, і не той, з якого в Камбоджі «червоні кхмери» вбивали лікарів. Це буде один з тисяч тих стволів, які американська морська піхота захопила у В’єтнамі. Під час в’єтнамської війни деякі американські солдати, не довіряючи своїй примхливій автоматичній гвинтівці М-16, воліли використовувати трофейні калаші. Це був ризикований хід. Хто буде забезпечувати патронами?

Це завдання кожному, хто вирішив взяти в руки калаш, доводилося вирішувати самостійно. Незважаючи на це, американські солдати на такий хід зважувалися. Вони знали: життя одне, а калаш в бою не підведе.

У чому секрет автомата Калашникова? Секрет в тому, що він простий і надійний, як старий товариш. На війні це найголовніше.

У моєму музеї будуть зібрані зразки зброї з самих різних країн світу — Німеччини і Великобританії, Франції і Японії, але найбільша кількість експонатів буде з Радянського Союзу. З комуністами я не згоден в поглядах, одначе радянську зброю люблю.

Радянські конструктори давним-давно, багато десятків років тому, зрозуміли одну істину: на війні працює лиш тільки те, що просте і надійне. Бо простий механізм краще за той, який з викрутасами. Бо простий план кращий, ніж складний. Бо яловий чобіт на війні кращий за черевик зі шнурочками. Вибір зброї для майбутньої війни подібний вибору дружини.

Як ми вибираємо собі дружин? Можна знайти витончену і складну натуру. Що матимемо? Будемо мати проблеми.

Моя порада: юнаки, вибирайте дружину просту і надійну. І давайте розставимо крапки над «ї»: я не кажу, що дружина, зброя або план військової операції мають бути примітивними — я говорю, що вони мають бути простими, а це не одне й те саме. Знайти просту і вірну дружину, розробити простий, проте безпрограшний план, створити простий і надійний автомат зовсім не легко. Це як книгу скласти: незрозумілими фразами вам будь-який професор напише, розуму великого не потрібно, а от щоб все просто і ясно було — це скільки праці доводиться вкласти, скільки часу витратити!

Одного разу в Західній Німеччині американці запросили мене відвідати військове містечко, подивитися, як живуть американські солдати, розповісти про Радянську Армію. Побував. Подивився. Переконався: живуть добре. Розповів про порядки в радянських казармах, про квартирну проблему радянських офіцерів. (Цьому вони, зрозуміло, не повірили.) На закінчення вони з гордістю показали мені свою бойову машину піхоти «Бредлі». Машина гарна, зручна, водити її легко. І я її хвалив. Особливо хвалив бойове відділення, в якому знаходяться місця командира і навідника. У тому відділенні невимовна краса. Чого ж там тільки немає! Все світиться і переливається різнокольоровими вогниками. Стільки там важелів, кнопочок, циферблатів і лампочок, що можна те бойове відділення використовувати для зйомок фантастичного фільму про космічні подорожі. Достоту — «Аполлон-13», на якому астронавти на Місяць літали.