Сергей Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

Ну ось, знову стоїмо під шахтою, за вікнами космічні пейзажі і зворотній бік місяця, зусібіч, починаючи від ранку, щойно ми почали в’їжджати в цей справжній Донбас, нас оточують гори заліза, купи щебеню й нагромадження зелені. Забагато експресії в краєвиді. Особисто я спробував би все це якось розрідити, якби мені доручили зайнятися оформленням навколишніх територій. Навіщо тут стільки заліза й зелені, навіщо стільки шахт, головне – навіщо під ними так довго стояти?

У Донецьку нас зустрів друг – Білий, майор міліції, автор історичних романів, кандидат історичних наук. У його романах хтось когось постійно мочив, було багато крові й адреналіну, а негативними персонажами, що мені особливо подобалося, поруч із реальними татарами, поляками чи яничарами, щедро були представлені вурдалаки, вовкулаки, песиголовці та інші вороги українського народу. Коли я запропонував Білому поїхати разом до Гуляйполя, той легко погодився, тож ми домовились, що заїдемо за ним у Донецьк, а там видно буде.

Я був у Донецьку лише раз, у дитинстві, улітку вісімдесят четвертого. Чому я пам’ятаю рік? За рік до цього «Шахтар» узяв кубок і по всіх газетних кіосках Донецька продавалася книга, присвячена цій перемозі, я її тоді теж купив. Цікаво, що міста я не пам’ятаю зовсім, пам’ятаю велике автопідприємство в передмісті, де ми мали забрати новий самоскид і перегнати його додому. До речі, я собі думаю: хто в ті роки міг бути директором того автопідприємства? Мій старий переганяв час від часу машини, іноді брав мене з собою, як на дитячі роки це був фантастичний привілей – першому з-поміж усіх друзів залізти до прохолодної незайманої кабіни, я добре пам’ятаю запах нової техніки, запах бензину й мастила, запах здорового радянського дитинства, дощ, який почався і супроводжував нас до самого дому, усю цю подорож у межах одного дощу, у межах однієї країни, ми були вдома, кубок був у «Шахтаря», усе складалось якнайліпшим чином.

Повертаючись до міста, у якому ти був так давно, що можна сказати – не був зовсім, ти відразу ж намагаєшся зачепитися за щось знайоме, знайти якісь сліди й знаки. Утім, це марна затія, що могло залишитися з того часу – навіть кіосків не лишилося, тому ми просто вирішили перебути тут до ранку. І далі почалося безпосереднє знайомство з містом, з горілкою у фаст-фуді, з драпом у спальних районах, – лінивий літній день, що традиційно закінчується темним безпробудним безпам’ятством, унаслідок чого замість нормальних подорожніх вражень лишаються якісь уривки й епізоди, лишається передусім подивування – від того, що в цьому місті є кілька золотих пам’ятників і що десь тут, здається, є пам’ятник Кобзону, принаймні має бути. На ранок я найбільше переймався саме цим – був пам’ятник Кобзону де-небудь чи не було і якщо був – то де? І чи золотий він був, цей Кобзон, чи зроблений із гіпсу? Бо що я міг запам’ятати ще? Студентську їдальню із зариганим сортиром і охоронцями при вході? Таких студентських їдалень точно більше ніде немає. Натовпи чуваків у спортивних костюмах, котрі почували себе на вулицях міста впевнено й безтурботно. Це було, очевидно, їхнє місто, їхні костюми, вони мали право на свою безтурботність, на відміну від мене. Я міг запам’ятати краєвиди за вікном помешкання, але краєвиди ті міста вже не стосувалися. На вулицях було багато політичної реклами. Наступного ранку ми виїхали на Гуляйполе.

Їхати зранку автобусом у такому стані в невідомому напрямку – невдячне заняття, але що робити, головне – не лишатися тут, головне – виїхати, що ми й робимо. Значить, так, думаю я, водій дорогу знає, Білий, у разі чого, теж дорогу знає, поїхали. Що може бути в Гуляйполі? Очевидно, що там немає жодних атракціонів, жодних американських гірок і ніагарських водоспадів, ніагарських водоспадів там точно немає, я в цьому майже впевнений, та й не потрібні нам у такому стані водоспади. Головне – доїхати, а там видно буде, тому що ця гонитва за демонами щасливого дитинства, за привидами із затишних провулків пам’яті поступово починає брати за яйця, це так, ніби хтось тиче тебе писком у світло-червоні калюжі крові, мовляв, ось вони, залишені для тебе сліди, ось що лишилося тобі з минулого, бери, змивай усю цю кров, пролиту в класах і спортивних залах, хотів цього – маєш, не відвертайся тепер. Загалом – повертатися в місця, де ти ріс, майже те саме, що повертатися в крематорій, у якому тебе одного разу вже спалили.

І хто вся ця публіка, яка їде разом із нами? Хто всі ці тьолки в спортивних кофтах, хто ці бабусі з пакетами, мужики з дипломатами, прочани? Іноді мене бере такий розпач від усвідомлення власної непотрібності: ось вони всі їдуть у справах, тьолки, наприклад, їдуть у петеу, бабусі везуть самогон на базар, мужики з дипломатами їдуть цей самогон купувати, – добре, а куди їдемо ми? У петеу нас не чекають, та нас насправді ніде не чекають. А за самогоном зовсім не обов’язково їхати аж так далеко, самогон, наприклад, і в Донецьку можна було купити, і в Харкові. Але ж справа не в цьому, тому доводиться просто сидіти в розбитому лазі, на задньому сидінні, спостерігаючи, як дощова погода змінюється сонячною, ранкове повітря – пообіднім, Донецька область – Запорізькою.