Сергей Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

Мені здається, що я не можу зрозуміти головного в них – їхньої відстороненості, їхньої колективної пам’яті. Ясна річ, що я не розраховував побачити тут жодних воскреслих тіней, проклятих і невідспіваних, я був готовий до подібної дистанційованості й тотальної недовіри. Як я міг розраховувати на щось інше? Щоб розраховувати на щось інше, потрібно було щонайменше народитись у їхньому теплому влітку й вітряному восени місті, потрібно було школярем класти квіти до пам’ятника визволителям, знаючи, на чиїх кістках цей пам’ятник побудовано, потрібно було спостерігати щороку, як осипається шовковиця й покриваються вуличним пилом вишні, ходити зранку на міський базар чи по конторах, мати свій бізнес, виховувати дітей, вітатись із перехожими на вулиці, виходити довгим, як блюзи, літнім вечором до річки, сидіти мовчки над нею, дивитися на протилежний берег, на якому, так само як і на твоєму, немає нічого – ні минулого, ні теперішнього, і розуміти, що навіть якби той старий міст усе ж таки вцілів, ти б ним навряд чи захотів перейти на протилежний бік, тому що насправді – і цього я теж зрозуміти ніколи не зможу – з цього берега, з цього міста, від цієї пам’яті тобі просто немає куди йти.

Він мав добре й мужнє лице, лице тридцятирічного чоловіка, якому хочеться дати всі сорок, тому що він ніколи не ховався від сонця й не відмовлявся від алкоголю, сьогодні так точно. Виглядав він втомлено й розпачливо, розпач його був гіркий і якийсь ніжний, інтимний. Видно було, що в нього проблеми з бабою і що бабу цю він, очевидно, любить. А вона, сука, терзає його не загартовану ніжністю душу, душу тридцятирічного чоловіка, який звик у цьому житті до всього – до крові, до бруду, до роботи, до спирту, до принижень і помсти, але не до ніжності. Тут він був просто не готовий щось протиставити світові, окрім хіба що набухатися зранку і їздити занімілим від літа містом у пошуках розради й подальшого алкоголю, ні першого ні другого, ясна річ, не знаходячи.

Учора по обіді друга-Білого викликали додому, дзвоник був офіційний. Він мав бути зранку на кафедрі. Варіант не поїхати, який я йому радив, Білого не влаштовував. Він вийшов серед ночі на трасу, простояв там пару годин, але все-таки поїхав. Наступного ранку ми з Льошкою теж вирішили їхати. Усе, що можна було тут побачити, ми побачили кілька разів. З нами віталися перукарка і продавщиця з газетного кіоску. Помітивши нас на вулиці, директорка музею переходила на інший бік. Офіціанти знали наперед, який алкоголь ми будемо просити. Ефект несподіванки минув, наступали суворі будні тижневого запою. Останній день я пролежав у готелі, страждаючи, як я думав, на алергію. Ми вирішили рухатися на північ, де у 18-му році в лісах формувались перші повстанські загони. Автобуси туди не ходили – з 18-го року в цьому плані мало що змінилося. Добре, вирішили ми, які автобуси – вийдемо на трасу, застопимо що-небудь. На виїзді з міста стояли дві тьолки, про щось перешіптувались, дивлячись на нас, і, здавалося, нікуди їхати не збирались. Нас, натомість, ніхто не брав. Поруч була річка, над нами висіли низькі хмари, трава була запилена, дорога порожня.

Він, очевидно, не збирався зупинятись. Сповнений своєї гіркої туги, сповнений алкоголю, поклавши на власний суспільний статус, поклавши на власний, який там у нього вже був, сімейний статус, поклавши, зрештою, на правила дорожнього руху, він ганяв неквапливим пообіднім містом, намагаючись забитися на своїй «копійці» в якийсь темний глухий кут, у якому його розпач його не знайде й де можна буде пересидіти до кращих часів. Урешті за якимось унутрішнім імпульсом він повернув із центральної вулиці в бік заводу, оминув ДАІ (дивно, що не посигналив їм), проїхав уздовж складів, іще раз повернув ліворуч і опинився на виїзді з міста, де побачив нас. Як я вже говорив, зупинятися він не збирався. Проте щось у його затуманених гіркотою мізках в останній момент спрацювало, і він ударив на гальма. Та це лише так говориться – ударив, він був уже не в тому стані, щоб бити по них різко й рішуче. Він ударив по них радше розпачливо й непереконливо. «Копійку» потягло з дороги, вона проповзла добрих метрів двадцять і завмерла, тяжко схлипуючи. Ми підбігли. «Довезеш?» – питаємо. Він думав. Про що він думав? Бог його знає, про що люди думають у такому стані за кермом, єдине можу сказати, що він не сумнівався, сумніву в його очах не було, було скоріше загальне нерозуміння – хто ми такі, хто він такий, для чого він зупинився. «Добре», – сказав він. «Скільки?» – питаємо. «Ніскільки», – відповів він. «Як ніскільки?» – «Так, ніскільки, за бензин заплатите, і поїхали куди хочете». Ми теж подумали. «Ок, – говоримо, – давай». Сіли в «копійку», зачинили двері, машина рушила, й тут ми все зрозуміли. Одне пиво він щойно закінчив, друге дав потримати мені. «Потримай», – каже. «А це нічого, – питаюсь, – що ти п’єш за кермом?» – «У мене проблеми, – говорить він, – мені хуйово». – «А, – кажу, – тоді нічого». «Копійка» рвонула назустріч обрію, проїхала метрів двісті й заглохла. «Що таке?» – питаю. «Потрібно штовхнути, – сказав він, – проблеми з двигуном». Ми вийшли й почали штовхати. «Прикольно, – подумав я, – хто кому має платити». Ну та він нам навряд чи заплатив би.