Сергей Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

Тут поруч, за містом, на початку двадцятих років минулого століття було засновано комуну. Імені Карла Маркса. Наскільки я розумію, комуна виникла вже після придушення повстанського руху в повіті. За усними переказами сучасників, комунари виявилися людьми непевними й особливою любов’ю в місцевого населення не користувались. Улаштували такий собі проміскуїтет в аграрних умовах, сільським господарством відверто нехтували, жили абияк, пили по-чорному, компрометуючи таким чином в очах сучасників, за їхніми ж таки усними спогадами, саму ідею комуністичного співжиття.

Уранці ми знайшли місцевий музей. Музей справив прикре враження – ті самі портрети ветеранів, модель танка, гільза з-під снаряда, мабуть, єдина тоді використана. У музеї нам дали адресу місцевого дослідника й довго дивились услід із огидою та недовірою.

Дослідника довелося чекати щось із півгодини – він саме пішов до редакції газети з черговим опусом на тему таємниць рідного краю. До нас він поставився з веселою зневагою: «А, – каже, – журналюги, знову понаїхали». Був чоловіком старшого віку, лівих поглядів на життя й суспільні процеси, погодився розповісти про перебування в місті Махна і продав нам два примірники своєї брошури «Шла война гражданская». «Махно завжди зупинявся в крайньому будинку, – повідомив він нам як заповіт, – щоби в разі чого легше було відступати». Назвавши адреси, за якими той зупинявся, дослідник вибачився і знову звалив до редакції, знову, очевидно, з опусом.

Ми знайшли потрібні адреси, пройшлися тихою центральною вуличкою й опинились у згаданому вище парку культури й відпочинку. Два дивовижні пам’ятники стояли в цьому парку, між гойдалок і каруселей. Пам’ятник першому робітничому полку був прикрашений трьохметровим піхотинцем. За спиною піхотинця автори пам’ятника прокреслили бойовий шлях полку, не надто довгий і надто заплутаний, аби назвати його переможним. Принаймні складалося таке враження, що повстанці їх просто ганяли степами Лівобережжя, а вже потім із цього всього спробували зробити хроніку революційної боротьби. За сто метрів, у глибині парку, знаходився пам’ятник борцям за радянську владу, у вигляді вази. На цоколі було зображено червону зірку й написано дивний текст: «Вічна слава героям революції – каменярам нового світу». Що за масонське формулювання, подумав я, чому саме каменярам? Що вона може символізувати собою, ця ваза? Так дивно – установлюєш ти, скажімо, радянську владу, установлюєш, керуєшся, можна сказати, найкращими побажаннями, гинеш у нерівній боротьбі з капіталом, і що – на твоїй могилі споруджують недороблену вазу й називають тебе при цьому каменярем. Дивна, позбавлена логіки доля переможців. Усі ці невиправдані замовчування справжніх подій, викривлення й перекручування хроніки боротьби, коли з усього густого, насиченого потоку історичних подій лишається тільки плутаний і рваний бойовий шлях робітничого полку, який невідомо ще на чиєму боці воював. Ну й іще ця ваза, під якою, очевидно, закопана полкова казна, золоті коронки та конфісковані керенки, старанно надбані в походах і погромах трьохметровими гіпсовими бійцями – каменярами нового світу, масонами періоду раннього непу, котрі пройшли свій короткий, але важкий маршрут місцями чужої бойової слави, зуміли перемогти й навіть повернулися додому, до своїх елеваторів. Повернулися героями й переможцями, і єдине, що їм лишалось учинити в цій химерній ситуації, – поставити серед парку культури й відпочинку свій гіпсовий Ґрааль у сподіванні на кінцеву перемогу комуністичних ідей і добру пам’ять нащадків, які натомість заб’ють тебе камінням, заваливши всі твої пам’ятники, не вірячи в твоє минуле, не маючи свого.

Усе цікаве в країні відбувається на вокзалах, і що менший вокзал, то більше цікавого. Є великою помилкою думати, що влада може на щось впливати. Впливати на щось може начальник станції, котрий сидить у своєму кабінеті й пропускає із Заходу на Схід черговий товарняк, тридцять шість червоного кольору столипіних, навантажених цементом і хлібом, мануфактурою, курва, яку ховають місяцями на запасних коліях і у відстійниках, списують по накладних, отримують свій чорний нал, і жодна влада цього спинити не може. Вокзали працюють навіть під час війни, можливо, це останнє, що працює під час війни, он і Сосюра зі своїми сестрами-жалібницями переважно по вокзалах тягався, жодна війна цього не спинить, навіть громадянська. Повітря вздовж залізничного насипу особливе, воно розріджене постійним переміщенням сотень вагонів із тисячами громадян усередині. Повітря над залізницею відкрите, як вена, такого повітря не вистачає для тривалого дихання, тому ти рухаєшся від одного нічного вокзалу до іншого, від однієї вузлової станції до наступної, ловлячи устами цей солодкий розріджений кисень, дозований для тебе міністерством шляхів сполучення.