Сергей Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

Я ніколи не міг по-справжньому повірити в те, що відбувалося навколо мене, мені завжди видавалося, що це ще не початок, ще не справжнє життя, це лише хтось розповідає мені, як має бути надалі, як воно все буде виглядати, коли вони домонтують декорації та запустять усю цю машину в хід. На відміну від них, тих, хто включався в гру, відчував кров і м’ясо часу, який минав, я не міг повністю, на всі сто, прийняти умовність такого розкладу, я не вірив до кінця в їхню безумність, у їхню непрощеність, мені заважала та легкість, із якою вони псували життя собі й оточуючим, та легкість, із якою вони себе цього життя позбавляли. Мені завжди видавалося, що це доволі інтимне заняття – позбавляти себе життя, вони ж стверджували щось зовсім протилежне, вони намагались переконати всіх навколо, а головною мірою, усе ж таки, самих себе, що їхній хрест, їхню потворність, їхній рок-н-рол можна нести легко й весело і що найбільшою проблемою подібного хресного ходу може бути лише проблема з купівлею алкоголю. Я залишився при своїй думці. Їх майже не залишилося в живих.

Ось, до речі, теж не зовсім красива ситуація, коли ти різко й надзвичайно болюче починаєш розчаровуватися у своїх героях, в апостолах, котрим хоча й не вірив до кінця, але вірити, у всякому разі, так хотів, а тут раптом минув час, власне – для тебе минув, а для них просто закінчився, і ти вже не відчуваєш до них нічого, крім ненависті, ненависті прямої, контактної, від якої, думаю, їхні душі по той бік брами тяжко виють і б’ються одна об одну. Насправді її появу, появу цієї ненависті, легко було передбачити ще тоді – п’ятнадцять років тому, на початку дев’яностих, на всіх тих концертах із роздовбаною апаратурою, на всіх тих хатах, по всіх тих кутках і норах, по яких, нібито, залягала потужна харківська контркультура, харківська рок-школа, і з яких вона, у більшості своїй, так і не вибралася. Коли ти в сімнадцять років зустрічаєшся з апостолами й тягаєшся за ними з однієї таємної вечері на іншу, з одного гастроному до наступного, ти вже не пробачиш їм ні їхнього старіння, ні їхньої, цілком природньої, утоми, ти будеш вимагати від них, аби вони до кінця лишалися з тобою і стояли на тому самому розпеченому вугіллі, на якому стоїш ти сам, ти будеш уважати за необхідне щоразу нагадувати їм – я пішов за вами, пам’ятаєте, тоді, коли ви стояли й пили своє вино, зранку, п’ятнадцять років тому, я пішов за вами, хоча мені було лише сімнадцять, а ви вже мали своїх дітей, я повірив вам, коли ви сказали, що існує протяг, який можна відчути, якщо стати в потрібному місці, якщо триматися свого рок-н-ролу, я не міг не повірити вам, коли ви розповідали про зворотній бік життя, про чорне густе повітря, наповнене тополиним пухом і шумом рваних динаміків, я хотів вам вірити, і я вам вірив, і тому не смійте тепер відмовлятися від усього сказаного, не смійте падати на сірі панелі, я просто не дозволю вам відійти вбік і залишити мене самого, на цьому розпеченому вугіллі, на яке ви мене завели своїми йобаними апостольськими посланнями, уставайте, уставайте й лишайтеся разом зі мною, навіть не думайте уникнути цього вогню, навіть не мрійте, суки, що я залишу вас у спокої, до кінця свого, блядь, життя, до того часу, коли вогонь повністю зжере моє серце й мої легені, я буду розбивати ваші нирки своїми старими кедами, я вас дістану у ваших могилах, до яких ви так швидко й так легко сховалися, я витягну вас із ваших ям і склепів і стану тягати запиленими вулицями Харкова ваші мертві тіла, я нестиму на спині кожного з вас, ніби свій хрест, тому що мені не залишилося в цьому житті нічого, крім ваших мертвих туш, крім вашого апостольського гною на моїх пальцях, крім цього розпеченого вугілля під ногами, про яке ви, блядь, нічого не говорили, про існування якого ви забули мене попередити, ні словом про яке не обмовилися, жодним словом, жодним, блядь, натяком!

Я ніколи не міг по-справжньому відчути себе причетним до тих великих і фантастичних подій, які відбувалися навколо мене протягом усього мого життя. Мені завжди необхідно було дистанціюватися від того, що відбувалося, мати свою фору в часі і просторі, аби подивитися на все це збоку, аби зуміти зафіксувати й запам’ятати найменші деталі й подробиці, а зафіксувавши, ховати їх від сторонніх очей, ніби опіки на шкірі. За цим своїм постійним намаганням запам’ятати все я втратив найголовніше – утратив свою, персональну можливість пройти крізь невидиму браму, відчути пекельний протяг, здохнути в тридцять дев’ять років, устигнувши за цей час прожити все, що можна було прожити, очевидно, свого часу мені просто не вистачило сміливості й відваги, аби піти за ними, ступати за ними крок у крок, знаходячи на мокрому піску відбитки їхніх кедів.