Сергей Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

Усе життя мені доводиться зустрічатися з ними, натикатися на цих привидів із минулого у темних коридорах і переходах підземки, у салонах таксівок і музичних магазинах, бачити, як їх поламало життя, як їх понівечила їхня музика, як жахливо й потягано виглядають вони в цьому жорстокому справедливому житті, без апостольських косух, без хоругов і сопілок, без усього андерґраунду і рок-школи, прокручені через м’ясорубку, пропущені через труби крематоріїв, вивернуті, ніби чорна футболка, з тополиним пухом у волоссі, який їм заніс потойбічний невидимий протяг, -

наркоман Костік, колишній гітарист, котрий мріє наново зібрати свою групу, а поки що стоїть на вході до нічного клубу й не пропускає нікого без квитка, із заначкою гашу в задній кишені своїх вельветових джинсів;

божевільна дівчинка Марія, із сотнею бобінових записів, із усіма альбомами ті рекса і джетро талла, у кімнаті якої пахне котами й шаленством;

чувак із рок-клубу, котрий працює вантажником на вокзалі, а потрапивши, випадково, на джем, не може навіть налагодити гітару, ту саму, на якій він грав добрих п’ятнадцять років;

Сер, котрий несподівано помер у серпні і тепер лежить у палаці культури працівників зв’язку, спостерігаючи, як його друзі прощаються з ним і цілий день крутять для нього музику, яку він любив за життя, навіть не знаючи, чи це саме та музика, яку б він хотів почути на власних поминках, а головне – навіть не знаючи, у кого можна про це спитати. Їм просто немає чого сказати одне одному в цьому палаці культури – вони не знають, чи подобається йому музика, яку вони крутять, він, слухаючи музику, яка йому подобається, не знає, кого тут попросити, аби її нарешті вимкнули.

Півроку життя, палене м’ясо днів, проведених на площах і вулицях. По всьому лишається відчуття втіхи, почуття рівного польоту гарячою синьою порожнечею. Світлі зірки й холодні води, які супроводжують наше пересування в бік мудрості й спокою, є лише частиною того, що насправді відбувається, видимою, але неповною. Під поверхнею, під темним густим шаром зовнішнього ховаються найдрібніші, найважливіші деталі, які легко западають на дно, уникаючи твоїх дотиків. Історії, лише на перший погляд подібні одна до іншої, випадкові обличчя, які марно виганяєш із пам’яті, ніби сарану з пшеничних полів, імена, які викрикувалися в темряві, телефони, які записувалися на долоні, що з усім цим станеться потім, якщо, крім мене, вони нікому не будуть потрібні, якщо на них ніхто так і не звернув уваги, – що з ними буде потім? До кого будуть приходити ці привиди, утративши мене, чи втратять вони свою здатність з’являтися в повітрі, триматися за нього так, як вони тримаються за нього тепер? Наскільки вони залежні від нас, наскільки пов’язані з нами? Можливо, усе навпаки, можливо, це я полюю за своїми привидами, потребую щоденно їхньої присутності у своєму житті. Натомість вони можуть обходитися без мене легко, без утрат, вони давно прожили мене, як окрему коротку історію, й зовсім про мене не пам’ятають, а якщо й пролітають іноді за моїми вікнами, то цілком випадково, навіть не звертаючи на мене уваги. Усе може бути.

Найгірше буде, коли я раптом усе це забуду. Це чи не єдине, чого я насправді боюсь, – забути, утратити все, що таким дивним і несподіваним чином відбулося, позбутися пам’яті, позбутися головного. Те, що визбирується з навколишнього простору, те, з чого старанно й наполегливо складаються малюнки, зрозумілі лише тобі, те, до чого безкінечно повертаєшся, намагаючись дати собі з цим раду і відчуваючи, як твої власні малюнки вислизають із розуміння, – усе це дивним чином лежить зовсім близько, майже на поверхні, варто лише пробити цю поверхню, мов консервну банку, й усе: ось воно – наше з тобою життя, наша з тобою кров, у повітрі на якусь мить лишається за тобою протяг, і цього протягу, цього руху в повітрі цілком достатньо, аби відчути й зрозуміти, як ти ріс, як ти вгризався в це життя, як ти його пробивав своїм тілом, як вибирався на пагорби й звалювався в чорні ями, як провалювався в глибокий сніг і пірнав у чорну серпневу воду, за цим протягом, який ти здійняв, пройшовши крізь час, можна здогадатися, як сильно ти любив і як не вистачатиме тобі твоєї любові там, де ти незабаром зникнеш.

Я дописую цю книгу в травні, сидячи у своїй кімнаті на третьому поверсі, я сиджу тут уже четвертий місяць. Кімната ця, зрештою, багато бачила, пару трупів звідси за цей час виносили, і те, що вони, ці трупи, потім так-сяк оживали й поверталися до життя, свідчить саме на користь життя, а не цих трупів. Я сиджу й відслідковую, як повз мене рухається час. Він намагається робити це тихо й непомітно, за великим рахунком йому це вдається. За ним справді важко спостерігати, він умілий і витривалий, він, на відміну від мене, уміє чекати й не втомлюється від безкінечного виснажливого руху, і лише час від часу, коли робить різкі й необережні рухи, солона хвиля збиває з ніг чергового свідка, з яким мені довелося стояти на одному узбережжі.