Сергей Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

Мої батьки товаришували з родиною дільничного лікаря. Це був старший чоловік, серйозний і поважний. Удома в нього стояло піаніно, він дозволяв собі ставитись до моїх батьків з доброю поблажливістю, вибачаючи їм деякі людські слабкості, скажімо, відсутність у нас вдома піаніно. Батьки часто брали мене з собою, коли йшли в гості до лікаря. Вони заходили на подвір’я, де під деревами стояв великий стіл, довгими літніми вечорами сиділи там і говорили про щось своє. Про медицину, я це добре пам’ятаю, не говорив ніхто. Розмови були голосні, вино було густим і червоним, вечори були безкінечними, над столом горіла потужна лампа, під якою літали нетлі, вечірнє світло дивно розсіювалося в повітрі – варто було відійти всього пару кроків убік, від світла, і ти провалювався в м’яку сутінь, ніби в застояну ставкову воду, ховався в ній весь, дивлячись звідти на яскраво освітлений стіл, за яким сиділи твої батьки разом із лікарем, я тікав до будинку, підходив до піаніно, відкривав кришку й розглядав клавіші. Я був немузичною дитиною, мій досвід музичної освіти обмежився розгляданням клавіш, принаймні я знаю, що вони бувають різні, себто білі й чорні, це щонайменше.

Коли я вже підріс і міг читати, а читати я навчився рано й читати мені особливо чого не було, мій брат потрапив до лікарні. У нього було якесь нагноєння, і йому робили операцію. Батьки щодня його відвідували, іноді брали мене з собою. Брат у лікарні нудився, йому було нецікаво, батьки приносили йому купу всього смачного й нові книжки. Доки вони сиділи біля нього, я брав принесені йому книжки, сідав на сусіднє вільне ліжко й швидко їх прочитував. Брат читати не любив, він любив техніку.

Я добре пам’ятаю нашу дитячу лікарку, вона час від часу приходила до школи, щоб робити нам щеплення. Уроки зривалися, усі готувалися до щеплення, кожен намагався якось особливо вимахнутися в цих умовах, мовляв, хай колять скільки хочуть і куди хочуть, мені все одно. Усім справді було все одно. Лікарка мені не подобалася, я її відверто зневажав, хоча до мене вона ставилася занадто добре, як я тепер собі розумію. Пізніше, за кілька років, її син, рідкісний вилупок, посвариться зі своїми друзями, украде в неї ключі від її лікарського кабінету, залізе туди й вижре купу різних таблеток. Його відкачають, хоча він про це й не проситиме. Ще одного разу її двоюрідний брат теж із кимось посвариться і вип’є дихлофос. Цього навіть не відкачають, за ним приїде «швидка», тіло завантажать і відвезуть на розтин. Тоді я вперше зрозумію, чому не люблю лікарів, – поряд із ними обов’язково смерть, десь зовсім поруч, так що краще триматися від них подалі.

У дитинстві я мало хворів. Я теж не мав на це часу, я був надто перейнятий своїми справами, своїми стосунками з навколишнім світом, мені просто шкода було витрачати дорогоцінний час на різні дурниці. Але в якусь із зим я таки сильно перестудився й кілька діб валявся в ліжку з жаром. У якийсь момент, очевидно його можна назвати критичним, я почав марити. Марив я вперше в житті, можливо тому так добре це запам’ятав. Западаючи час від часу в сон і випадаючи звідти назовні, я раптом побачив перед собою свій світ, як він мені на той час уявлявся. Картинка була яскрава й чітка, ніколи після того я вже не бачив життя так чітко, надалі життя мені завжди розпливалось перед очима, а тоді я раптом побачив усе – мій світ складався з яскраво освітлених сонцем міст, світлих багатоповерхових будинків, вулиць, якими щойно проїхались поливальні машини, теплого хліба в магазинах, свіжого молока і холодної городини, мокрого піску на залізничних переїздах, калюж на ґрунтових дорогах, якими рухаються вантажівки. Я бачив міста згори, у них було багато заводів і шахт, сортувальних станцій із рудими товарними вагонами й прохолодних зранку контор, мої міста поєднували шосейки, на яких плавилася від сонця смола й обабіч яких росли вологі соснові ліси; далі на Південь шахт ставало все більше, життя було все голоснішим, я бачив своїх друзів, які вибігали зранку з будинків і бігли до школи, бачив футбольні поля, бачив зграї голубів над футбольними полями, ще далі на Південь починалось море, там було багато піску й води, сонце засліплювало мені очі, за морем, зовсім далеко, в сонячному промінні губилися гори, це були Балкани, я точно знав, що це Балкани, мій старий був колись у Югославії і привіз мені звідти поштові листівки, я собі дуже добре уявляв ці гори, з неймовірною кількістю кольору й сонця, за Балканами не було нічого, на цьому світ закінчувався, цього було цілком достатньо, я міг умістити у своєму тілі саме таку кількість трави, листя, черешень, пласких і гарячих пшеничних полів, зелених вантажівок, мовчазних механіків, білої цегли й жовтого лимонаду; я відвертався від гір і дивився на Схід, на сході були поля, безкінечні поля, які ми багато разів проїжджали з моїм старим, коли той їхав куди-небудь на кілька днів і брав мене з собою, поля освітлювались рівним сонячним світлом, і, як не намагався, я не міг побачити, що ж там далі – за тими полями, має ж там щось бути, але я нічого не бачив, відповідно – там нічого не було, поруч стояли мої міста, працювали мої фабрики, мої друзі чекали на мене, дорослі ставилися до мене приязно й доброзичливо, незнайомі водії клаксонили мені, проїжджаючи повз, у морі стояли кораблі й плавали риби, вони висовувалися з хвиль, як пасажири з вікон автобуса, і дивились на мене, ніби питали: що з тобою, що ти собі думаєш, хіба можна хворіти, коли в тебе є таке море, коли в тебе є ми?