Сергей Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

У моєму теперішньому уявленні про ті роки – життя трималося навколо траси. Я розумію, що це навряд чи відповідало дійсності і що, якби мені тоді показали якісь інші частини цього самого життя, уявлення б моє, щонайменше, розширилося, але мені показали саме це – я виріс на дорозі, на задньому сидінні машини мого старого, я грав там у якісь свої ігри, я жер там усі ніштяки, які продавалися в навколишніх магазинах, я читав там свої книжки. Мені там подобалося. Я не любив, коли до нашої машини сідав хтось чужий, я був ревнивою дитиною, не любив, коли з моїми батьками хтось заговорював, ну, але якось терпів, куди було діватись.

Ми поверталися додому, було вже пізно, зупинялися на залізничному переїзді, повз нас на повній швидкості мчав товарняк із нафтою. Я намагався порахувати всі вагони, час від часу збиваючись і нервуючи з цього приводу. «Скільки?» – питався старий. «Сорок», – відповідав я навмання, і він серйозно кивав головою.

Я думаю, що в дитинстві наш зір, себто наш погляд на світ, великою мірою формується залежно від швидкості пересування. Я, наприклад, звик до швидкої зміни ландшафтів, я їх саме так і сприймаю – як такі, що швидко змінюються, знаходячи своє місце в моїх очах, а відповідно, і в пам’яті. Моя географія формувалася на швидкості 80–90 кілометрів на годину, скільки разів потім мені доводилося видивлятися з вікна автобуса чи випадкової фури на краєвиди за вікном, ну ось, говорив я собі, вони й далі змінюються, інакше й бути не може, просто ти зобов’язаний встигнути у своєму житті побачити їх, якщо не всі, то, принаймні, більшу частину, можливо, у цьому і є сенс твого життя, якщо він взагалі є. Зір, поставлений тобі в дитинстві, убирає все: і ранкові траси, якими перебігають тварини, і пообідні швидкісні ділянки дороги, з дітьми, які щось продають, і нічні шматки асфальту, що вихоплюються для тебе фарами, уже майже вдома, коли ви нарешті приїжджаєте і ти спокійно й міцно спиш на своєму задньому сидінні. Я взагалі думаю, що нічна шосейка, освітлена фарами автомобіля, у якому ти їдеш, з усією темрявою, яка знаходиться в цей час поруч, із усіма жуками, що б’ються об скло, з деревами, птахами й подорожніми привидами, які стоять в тіні, не маючи сил вийти на світло й розсіятися в ньому, – найкраще, що в цьому житті можна побачити. Такі ось соплі.

Востаннє я бачив нашу машину через кілька місяців після аварії. Вона стояла на подвір’ї, я розглядав її й думав: цікаво, ось в оцих уламках, саме в оцих, я провів не один день, я міг би упізнати нашу машину по запаху, по дотику до оббивки салону, по скрипу крісел, тепер ось вона стоїть, наче після м’ясорубки, і таке враження, що це мене самого сплющило, адже якщо подумати, це могло статися й раніше, скажімо, двадцять років тому, і чи вижив би я тоді? Дивно, але про що іще можна думати, дивлячись на розбиті машини. Це взагалі дивне видовище, де-небудь на них обов’язково запікається кров. Покалічені, вони набувають якоїсь особливої різкості й спустошеності, чогось такого, що зовсім не пов’язується з дитинством, тому що там, у тих наших переїздах, і мови не могло бути, що хтось може взяти й розплющити нашу машину, чи взагалі будь-яку машину на нашій трасі, хіба що її перед тим мають списати, а після того відтягнути на великий автомобільний цвинтар. Побиті машини взагалі дивно виглядають, я не кажу про людей, не хочу про них говорити, а ось машини, їх не закопують і не спалюють, їх просто відтягують у який-небудь відстійник і лишають там заростати молочаєм і диким часником, і вони лишаються там, переживши власну смерть. На що вони схожі? На щось гірке й недоречне, наприклад на яблука, великі перестиглі яблука, які падають на твердий ґрунт і розвалюються навпіл, так що їх тепер ніхто й не підбере, або на банки з-під коли, які продають у вуличних фаст-фудах Берліна, чи Будапешта, чи ще будь-якого міста світу, де хтось дбає про регулярне розповсюдження коли й повну переробку пакувальних матеріалів, або на аркуші з записника бога, що той, не доробивши, у якийсь момент забракував, нервово видер і, зіжмакавши, запустив до кошика зі сміттям.

У моїх вісімдесятих лікарів було мало. Вони були не потрібні. Дорослі в моїх вісімдесятих не мали часу хворіти, життя було настільки насиченим і густим, настільки в ньому все було пов’язано й узгоджено, що звертатись до лікарів просто не випадало. Коли хтось помирав, то робив це швидко й ненав’язливо. Я пригадую з дитинства кілька похоронів і не можу сказати, щоб це було надто печально. Трагічність похоронів у моїх вісімдесятих була приглушеною, внутрішньою, не бабською, ніхто не дозволяв собі рвати волосся чи стрибати в могилу за небіжчиком. Ясна річ, що хтось при цьому плакав, хтось понуро супроводжував домовину, проте земля наша була теплою, а пам’ять легкою й довгою, нашим небіжчикам мало лежатися затишно та спокійно. Поминки в моїх спогадах є чимось радше оптимістичним, для мене вони й дотепер асоціюються зі збудливим запахом натовпу, з голосами на кухні, з жиром, який розтікається по тарілках, з казенкою і домашніми наливками, з суворими, упевненими в собі чоловіками та їхніми молодими дружинами, які завжди все підготують належним чином, аби покійному не було соромно за невтішні поминки. Лікарі тут були зайвими. Будь-яка подія в моєму дитинстві, чи то сумна, чи ювілейна, не важливо, – це насамперед столи, великі, неймовірні столи, заставлені стравами й напоями, столи, з-за яких не виходять по кілька днів. Усі мої вісімдесяті – це суцільне застілля, коли кожного дня є привід не виходити з-за столу – як не поминки, то весілля, як не обжинки, то день конституції, розмірене радісне життя, суто виробничі турботи. Ти знаєш своє місце під небом і тримаєшся за нього міцно й упевнено, ніхто не виб’є в тебе ґрунт із-під ніг, ніхто не виб’є в тебе з рук кружку зі спиртом, ніхто не зможе тебе переконати в тому, що життя не довге, а смерть не солодка. Усі були зайняті серйозними справами, життя з погляду восьми-дев’яти років видавалося мені конструкцією максимально точно й прозоро спроектованою, усе було підігнане під мене, під моє вростання в життя, під моє захоплення ним.