Сергей Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

У цьому кіно мають бути масові сцени: у них ллється кров, ллється вино, ллються жіночі сльози, ллються сльози п’яних чоловіків, урешті – ллється гарячий літній дощ, заливає собою святкові столи, заливає людей, які святкують свою безпечність і втіху, святкують, обіймаючи одне одного, співаючи п’яних пісень усе тихішими голосами. «О’кей, – кажу я, – саме так і має бути. Дуже добре! Стоп-мотор!» У ході зйомок кіна про мої вісімдесяті жодна падла не постраждала.

Мені вісім років. Я починаю цікавитись життям дорослих. Воно жахає мене своєю відвертістю – дорослі живуть відкрито й легковажно, вони почуваються впевнено в одному зі мною просторі, контролюють його, вони знають, на яку кнопку потрібно тиснути, щоб відчинилися таємні бокові двері, за якими знаходяться двигуни й прожектори, дорослі регулюють освітлення й зміну декорацій, їхні стосунки між собою наповнені незрозумілою мені пристрастю й жагою, вони вміють по-справжньому любити й ненавидіти одне одного, чим вони, зрештою, і займаються. Мене це захоплює. Я не хочу бути дорослим – я боюся втратити свою дистанційованість від їхнього життя, я боюся, що, потрапивши до нього, утрачу здатність відчувати, наскільки фантастичними є запропоновані мені умови контракту. Більше того, у своєму теперішньому – восьмирічному – соціальному статусі я користуюся небаченими пільгами й перевагами: дорослі не завважують з мого боку жодної загрози й тому легко підпускають до себе, дають мені можливість зблизька й безборонно розглядати всі непримітні деталі їхнього щоденного побуту, ритися в шафах із білизною, у письмових столах із неякісними радянськими презервативами, у шухлядах із любовним листуванням, у багажниках автомобілів із трупами й демонами. Вони навіть не здогадуються, що я тримаю їх на прицілі, що я вже завів на кожного з них персональну справу й відвів кожному з них одиночну камеру у своїй дитячій пам’яті і що вийти коли-небудь із цієї камери, із цієї в’язниці, із моєї пам’яті їм просто не світить – моя пам’ять чіпка й витривала, як дикий виноград на стіні дому, вона не потребує жодного догляду з мого боку, вона харчується власними соками, перетруюючи жирні соковиті шматки минулого – мого минулого, чужого минулого, спільного минулого. Моя пам’ять кровоточить, обрізавшись об гострі краї реальності, на ній лишаються знаки й зарубки, завдяки яким я завжди зможу пригадати цей дивний, повільний, але неспинний рух уперед, рух угору, по стіні будинку, чіпляючись за виступи й цеглу, за антени й віконниці, – рухатися вгору, зазираючи у вікна й перебуваючи водночас на безпечній відстані. Моя пам’ять – одностороння: ніхто не помічає коло себе її присутності, ніхто не бачить, як вона обплітає стіну його будинку, пускаючи гостре й надійне коріння в западини і тріщини між цеглинами. Не треба було ігнорувати мене, не треба було так зневажливо ставитися до моєї присутності, разом зі мною завжди була присутня моя пам’ять, вона, слід завважити, розвивалася куди швидше й динамічніше, ніж, скажімо, моя сексуальність чи мій патріотизм. Частково вона їх замінювала – і мою сексуальність, і мій патріотизм. Великою мірою знання про речі таємні, солодкі й заборонені довгий час сприймалося мною як статевий потяг, мені й тепер більше подобається секс у квамперфекті, ніж у футурумі. Я мав би народитися фетишистом, я ним і народився, просто ніхто мені про це не сказав, а сам я про це дізнався надто пізно – коли вже щось міняти було просто в лом. Те саме і з патріотизмом – коли мені говорять про любов до батьківщини, я, як правило, погоджуюся, пригадуючи кожного разу якийсь окремий, конкретний випадок любові. З такої пам’яті вибратися дуже важко, я надто ретельно й регулярно роблю її інвентаризацію й капітальний ремонт. Я боюсь утратити навіть найменші надбання, вирвані мною з боями і втратами в моєму постійному патрулюванні невідомого мені на той час дорослого життя. Просто не треба було мене ігнорувати.

Те, що ними сприймається звично й буденно, за відсутності переваг і пільг, якими наділений я у свої вісім років, мною розуміється як одкровення, як річ небачена, я переживаю справжній больовий шок. Ось уже тридцять років я переживаю шок від найменшого контакту з дійсністю, вона мене просто вбиває своєю внутрішньою будовою, своєю структурою, яку неможливо відтворити штучно, просто так, без залучення речей сакральних, таких як любов, ревнощі, транквілізатори, контрацептиви.