Сергей Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

І спробуй після всього цього не продатися.

Я люблю читати воєнні мемуари, незалежно від того, у якому званні й на чиєму боці воював автор: чи був він офіцером вермахту, чи петлюрівським старшиною, чи він і далі лишається лідером мексиканських партизанів, чи його до сьогодні вважають чеченським польовим командиром, – в описах бойових дій час від часу проступає той наратив, який мені особисто видається надзвичайно чесним і симпатичним, – якщо вже тобі довелося власними руками правити контури історії й географії, ти навряд чи почнеш займатися моралізаторством і дидактикою, уся твоя агітація в цьому випадку нікого не буде цікавити, тому що за тобою стоятиме щось набагато важливіше – твоя біографія, твоя причетність до справжнього, безпосереднього життя, до живої історії, до реальної політики, такої, якою вона й має бути, – вуличної, масової та несправедливої. Принаймні, тоді до неї не може бути жодних претензій.

Мене ніколи не цікавила політика, за винятком тих випадків, коли вона пролазила попід двері мого помешкання й починала смердіти просто в мене на кухні, тоді я нею цікавився, власне, я цікавився тим, як її позбутися. Спробуй як-небудь – позбудься політики у своєму житті. Побачиш, чи вдасться це тобі, на скільки тобі стане сил і терпіння. Вона надзвичайно вчеплива, ця курва, вона буде заповзати в шпарки й тріщини, буде маніпулювати тобою, обов’язково буде, ти, сам того не бажаючи, почнеш брати участь у цій грі, влаштованій для тебе. Але спробуй грати в цю гру за своїми правилами – і відразу ж отримаєш по руках, спробуй, скажи їй – о’кей, я хочу займатися політикою, я хочу вступити в нормальну комуністичну партію. Де в цій країні нормальні комуністи? Чому вони всі їздять на «мерсах»? Я хочу мати нормальний парламент, який би легалізував гашиш. Я не хочу, щоб моїми депутатами були ці жирні свині. Я не хочу, щоб моїм губернатором був банкір, а моїм кандидатом – який-небудь мажор, якому насрати на права трудящих. Я хочу бути членом профспілки, але я хочу, щоб це була нормальна профспілка – з кулеметами і фугасами. Петиції мені не потрібні, дякую. Я справді хотів би цікавитися політикою. Я хотів би, щоб молодь у моїй країні цікавилася політикою, займалася нею, щоб політика не належала цим старим переляканим мудакам, які говорять на мітингах про національне відродження. Але я хочу, щоб вона – ця молодь – боролася не за владу. Я хочу, щоб вона боролася з владою, щоб вона захоплювала банки й блокувала обладміністрацію, щоб вона контролювала бюджет і викидала клерків із вікон їхніх кабінетів, щоб вона виходила на суботники під чорними прапорами, прапорами кольору чорної жіночої білизни. Домовмося про такі методи національного відродження. В іншому вигляді політика мене справді не цікавить, та і я для неї навряд чи становлю особливий інтерес. Тому гаразд – кожен залишається при своєму: ви зі своїми бабками, я зі своїм канабісом. Насправді я живу з вами в одній країні, я люблю цю країну, я не поїду з неї, навіть якщо ви почнете репресії, усе нормально – ви мені не заважаєте, у мене, так само як і у вас, удома є радіо й телебачення. Просто я дивлюся інші канали.

Наступного ранку ми знову лежали в траві біля траси й чекали на автобус у який-небудь бік. Траса Донецьк-Запоріжжя прогрівалася сонцем, небо було низьким і свіжим, але в ньому вже соталась осіння сухість, іще кілька тижнів, і почнеться справжня осінь. Сік у траві гірчив від цього передчуття. Земля була теплою, а повітря – нерухомим. Я лежав і не хотів вставати, я знав, що це моя остання трава цього року, останнє тепле повітря, навряд чи я ще потраплю на цю трасу, навряд чи я ще коли-небудь буду лежати тут, принаймні – не в цьому житті. Від цього ставало особливо тепло. За півгодини Білий упіймав машину й поїхав додому. Ще за деякий час ми зупинили автобус і поїхали у протилежний бік.

Мої вісімдесяті легко надаються до екранізації. Коли в цій країні знову почнуть робити кіно, я б зняв його про мої вісімдесяті, хоча б для того, щоб іще раз відтворити для себе на екрані один із можливих варіантів вибудовування свого життя як чіткої і прозорої схеми, у якій від початку закладено всі необхідні причини й можливі наслідки. Це кіно було б у міру дидактичне й розважальне, у ньому було б щонайменше пафосу й ностальгійних соплів. Замість цього там було б сонце, багато техніки, багато виробництва, загалом – там було б усе нормально з соціальною складовою, усе мало б бути на своїх місцях – вантажівки, залізничні склади, придорожня трава, літні ранкові сосни, універмаги, приміські залізничні вокзали, прохолодні кінотеатри, газетні кіоски, шкільні спортивні зали з матами й батутами, вагони з вугіллям, рейсові автобуси, порожні автотраси, колонки з крижаною водою, кіоски з грамплатівками, шашличні, черги на атракціони, кишенькові злодії, божевільні алкоголіки, містечкові проститутки, веселі фарцовщики, спекулянти й кіномеханіки, мандрівні бібліотекарі зі своїми переносними ятками й професійні циганки, котрі збирають мито на базарах і вуличках, – у цьому кіно було б достатньо позитивних персонажів, негативних у ньому не було б зовсім, у всякому разі, я б не хотів, аби вони там з’являлися. Більше того – у такому кіно навіть персонажі потенційно негативні, як-от згадані мною тут фарцовщики чи не згадані любери, обов’язково трактувалися б як герої, хай і не позитивні, але не без своїх чеснот. Подвійні стандарти, які нині часто є визначальними, у випадку з моїм кінематографом просто б не підходили, вони б там були зайвими і недоречними, оскільки вони будь-де є зайвими й недоречними, а в кіно тим більше. Що там має бути ще? Там має бути все нормально з погодою, події повинні відбуватись обов’язково влітку, мої вісімдесяті – це переважно літо, можливо пізня весна, але краще все-таки літо. Там має бути багато води, багато зелені, у жодному разі не повинно бути політики – політика з’явиться пізніше, уже в дев’яностих. Тоді політики не було, світ тримався своїх меж і за них не виходив, життя було самодостатнім, країною можна було пишатись, із батьків варто було брати приклад, пропаганда не зайобувала, соціум не давив.