Мирослав Дочинец - Карби і скарби. Посвіт карпатського світу

За станом воздуха, світил, зілля й поведенцією тварин я навчився вгадувати погоду на тиждень, місяць і рік уперед. За множенням живої дрібноти – урожаї. За запахом людського поту, барвою очей і шкіри – недугу. За тими ж чинниками – ліки від неї. За «часовими колами» – перебіг розвитку теренів і народів. Бо за сутністю своєю се ті ж кола, що й на листі трави, на прожилкуватій кам’яній брилі, на зрізаному стовбурі, на голівці маку, на мушлі равлика, на кінському копиті, на людському нігті чи на райдузі ока… Усе те – сумірне в рисунку. З досвідом спостережливости добираєш міру їхнього прочитання, відкриваючи картину прийдешнього.

Моя практика завжди й скрізь слугувала людям. Правда, її важко було комусь пояснити без підозри й сміху з їхнього боку. Знайшовся лише один чоловік, який се прийняв без слів. Ми запізналися на лісоповалі під Повенцем на Онезькому озері. «Повенець – усьому світу кінець», – казали про ті місця. То був єврей, математик, вельми просвічений у науках чоловік і до тюрми, казали, дуже багатий. Потай він спостерігав за мною і якось зізнався, що захоплений моїми «некнижними знаннями», проте не знаходить їм пояснення.

Тут же я дещо пояснив – на пні зрізаної модрини. Вимірюючи стовбурові кола бадилиною, я виклав передбачення, що чекає сю державу через двадцять літ, сорок, шістдесят… Він був уражений, але недовго. На тому ж пні вугликом із ватри накидав стовпці чисел – і вивів те ж саме, що і я пальцем. Проникливий математик, він проникав числом у глибини часових кіл. Те, що я чинив нутряним оком. Числом можна все пояснити й багато що підкорити, навіть гроші, бо вони – лише бліда тінь числа. Числа, як вістові стовпи, показують хід історії. У 1914 році почалася Перша світова война. У 1941 полум’я Другої запалахкотіло особливо яскраво. У 2014 році світ наблизиться до Третьої. Спричинить се розлом на теренах Київської Руси, що має нарешті, відповідно до історичної правди, відломитися від Московії, яка все більше втрачає потугу душити народи…

Каторжани понуро тягали колоди, а ми, як причучверені, хитро посміхалися біля пня з нашими химерними розрахунками. Бо ми щось знали, ми чекали нових, поворотних кіл нашого і вселенського розвитку.

От і все, що ховається за загадкою дару провидіння.

Ніхто не давав мені вихову. Люди, що обступали мене в дітвацтві, були темні в науках і неписьменні. Зате твердо держалися доброчесности й людяности. І в тій темноті злигоднів і забобонів їм світило сонце предковічної правди. Дідо, що замінив мені студеного няня, повчав мене не приписами й погрозами, а ясністю прикладу. У припомці, як ми сиділи якось під возом, перечікуючи в полі хлющу. Дощ то надбігав, то вичахав, блискавиці сікли хмаровиння, пробивалося сонце. Дідо мрійливо мовив: «Жиється далеко приємніше в сонячних променях, як під захмареним небом. Так і кожде привітне слово, кождий ласкавий взір розсіває кругом тебе ясні промені». Хмари й далі змагалися з ясністю, доки вона їх не зломила. І дідо мій, діставши батіжок, довершив сказане: «Захорони сонце у свойому серцю, най сіяє воно своєю привітністю».

Царем природи стаєш по тому, як признаєш себе її слугою і рабом. Я прожив у хащовому безлюдді майже сім літ. І ліс-батечко навчив мене, нерозумну дитину, науці вижиття. Себто – складати природі жертви й приймати їх від неї. У лісі навчився я самотугом полісувати. Слово «полювати» не люблю. Бо охотився я не для охоти , а щоб жити. По тому, як прийняв я в себе природу, вона прийняла в себе мене, стала відкривати нехитрі секрети прокорму в дикому обшарі. Спершу хворого чи зраненого звіра мені показували ворони. Я, Ворон, пізнав сю птицю як мудрого помічника і водночас підступного противника. Ворони неохоче ділилися зі мною здобиччю, доки я сам не навчився добувати, й почали вимагати свою частку.

Книга Лісу відкрита й доступна глузду. Важко дістати звіра без оружжя, та коли ти проникнеш у єство звіра, його слабости стають твоєю потугою. Великих птиць я добував маленькими хитрощами. Насипав під деревами жовтий сухий пісочок, на сі платки мали падати сонячні промені. Птиці любили кушпелитися в піску. Від одного насипку до другого була відкрита доріжка, а з боків майстерно виставлені перепони з сухих гілок. Так птиці попадали під зігнуту дужку з петлею. Чи під жердину, що піднімала їх на волосіні в воздух, – так і висіли. Були й инші ловинки, що вдаряли камінцем…