Іван Губка - Боротьба ОУН-УПА в московських концтаборах

Декілька слів про долю Кенгіру.

В 30-х роках було побудовано залізницю від Акмолінська до Караганди і далі на Балхаш і Джезказган, при чім будували залізницю руки депортованих украінців, так званих куркулів та інших "ворогів" народу. Більшість тих знедолених назавжди залишилися лежати в цій суворій і дикій стороні.

Згодом по протягнутій залізниці йшли вагони з політичними в'язнями, котрі недалеко Джезказгану побудували табір в Кенгірській пустелі, табір, де не було ні квітки, навіть травинки. Під час війни тут утримували полонених німців, угорців, японців, а з 1948 року організували спецтабір ГУЛАГу, де свавіллю адміністрації не було меж. Це спонукало в'язнів 17 травня 1954 року почати на свій захист велике повстання. Політичні в'язні поставили вимоги:

1) судити і покарати винних за вбивство і розстріли в'язнів;

2) відпустити всіх малолітніх та засуджених по "по особому совещанию";

3) переглянути всі справи, всіх безпідставно засуджених звільнити;

4) звільнити з табору всіх жінок та ін.

Очолили повстання москвич Кузнєцов, дрогобичанин Михайло Келер, учителька зі Східної України Ліда Супрун (потім в концтаборі задавлена танком). Комітет нараховував 40 чоловік. Непокора тривала 40 днів.

Знали вони про повстання в Воркуті, Норильську і чим вони закінчилися. У чоловічу зону привозили іх учасників. Знали про розстріл Іванціва Михайла. Його вірші, написані у смертній камері, ходили по руках і іх вивчали напам'ять. Великий вірш Іванціва, написаний в камері смерті, закінчується такими словами:

Все пройшло. Тюрма забрала

Радість, волю і життя.

Серце згинуло, зів'яло,

Все пішло у забуття.

Плинуть спомини, дрімають,

Скоро ранок вже буде.

А десь степом смерть блукає

І мене у гості жде…

Отже, лише за вірша віднімали життя.

Під час повстання працював пропагандистський центр. Видавали газету, організували концерти, писали листівки, які запускали при сприятливому вітрі за зону, на пристрої, подібному до дитячого змія, зміст листівок приблизно такий: "Ми побудували місто; в нас стріляють, розкажіть по всьому світу". Населення до них відносилось доброзичливо.

Комісія вела переговори з табірним начальством, проводила збори — загалом керувала рухом.

Але на світанку 27 червня в'язнів розбудила стрілянина, гудіння літаків і гуркіт танків. В табір входять автоматники, в'їжджають танки. Енкаведисти розстрілюють людей, танки наіздом їх роздавлюють. Гинуть вартові і пікетники чергових політв'язнів — охоронців табору, які стояли на постах з ночі. Каторжани вступають в рукопашну. Під танками загинули: Марія Мантика, Лідія Супрун, Зиновій Рак, Мар'ян Пришляк та багато інших. Танки ганялись за людьми. Одна з перших потрапила під танк Белта — латишка. Вродлива молода дівчина мала відтяті обидві ноги і одну руку. Як вона благала, щоб її добидиі За нею принесли в санчасть Аллу, єврейку, танк зачепив її і відкрилися нутрощі, вона померла на операційному столі. Трагедії не описати. Скільки загинуло в'язнів у Кенгірському повстанні — до нині зберігається в таємних архівах охранки, але, за неповними даними, ця кількість складає понад 560 в'язнів, з них 200 жінок, сотні було поранено.

За це відповідальні генерали Долгіх і Бичков разом з центральним керівництвом, яке іх післало на придушення повстання з особливими повноваженнями. На ліквідацію повстання була направлена важко-озброєна дивізія, підтримана танками Т-34 і бойовими літаками проти беззбройних людей.

Рух опору, страйки і повстання, які до основ потрясли всю систему ГУЛАГу, не тільки показали світові незалежність політв'язнів, але й змусили сатрапів в кінцевому підрахунку відійти від тиранії в таборах і піти на поступки. І оскільки в концтаборах ГУЛАГу більшість становили українські політв'язні, то саме вони, винісши левову долю тягару жертв у акціях опору, внесли великий вклад у боротьбу і захист прав політичних в'язнів совєтських концтаборів.

— КІНЕЦЬ —