Іван Губка - Боротьба ОУН-УПА в московських концтаборах

— не притягати до відповідальності членів комітету;

— зняти номери;

— зняти дві години робочого часу (робочий день до 10 годин);

— поставити питання про перегляд справ;

— а також дали слово, що ніколи не будуть притягати до відповідальності за страйк.

На цьому, в основному, досягнуто згоди. Але по від їзді комісії, не пройшов місяць, як почали саджати в ізолятор і вивозити в невідомому напрямку найбільш активних в'язнів. Тоді було поставлено вимогу перед адміністрацією повернути друзів, інакше буде оголошено загальний страйк. Друзів не повернули і тоді повторно застрайкували всі зони. Каторжна зона поставила додатково вимоги: "Воля або смерть".

Знову зупинилося економічне життя Норильська тим разом на 12 днів, після чого в 5-ту зону ввели військо і застосували зброю. Автоматними чергами вбито насмерть 76 чоловік і більше 300 поранено, а всього в Горлазі вбито біля 800 чоловік (це за загальними даними, архіви мовчать). Почалася вакханалія військ НКВД. Над в'язнями знущалися лише за те, що приїхали з Караганди, наче б вони прибули самочинно. В'язнів звозили на виселок "Надежда", де зібралося біля тисячі чоловік і через кілька тижнів їх завантажили в баржу і відправили кого куди: на Колиму, Іркутський та Володимирський централи.

Треба завважити, що в решті зонах каторжани стояли на своєму і там теж застосовано зброю: було 152 вбитих, скільки ранених — невідомо. В каторжній зоні комітет очолив Ґуль (родом з Луцька).

Так 1 липня 1953 року — день кривавого розстрілу політв'язнів Норильська назавжди ввійшов в історію руху опору політв'язнів ГУЛАГу. Рік пізніше, 1 липня 1954 року борці опору Норильська, Боркути та інших місць ув'язнення, які перебували на особливому режимі на 5-ому лагпункті Озерлагу (Іркутська обл^ відправили Богослужби в день річниці загибелі своїх друзів і поклялися бути вірними іх пам'яті.

Літом 1953 року на Воркуті, подібно, як і в інших місцях ув'язнення, вирував гнів політв'язнів через те, що після смерті "Великого Сатрапа" у іх житті не сталося ніяких полегшень. Стихійно виникли страйки на кількох шахтах.

В 20-х числах липня 1953 року на Воркуті в таборі N2 вибухло повстання. Туди прибув етап 300 чоловік з концтабору Екібастуз, де раніше відбувся страйк, в якому загинуло близько 50 чоловік. Екібастузці відмовилися вийти на роботу раніше закінченого часу карантину і як опір табірному начальству розпочали страйк. На базі цих 300 політв'язнів виникла нова група, був створений страйком і 22 липня 1953 року розпочався Генеральк^й страйк. Очолив страйк українець Юрко Левада, членом ради від прибалтів — Генріх Яскунас, від кавкуазсбких і азіатських народів — чечен Анатолій Мусаєв, від поляків і осіб без громадянства — поляк Фелікс Кіизерський та німець Йоган Урвіх.

Група в'язнів-юристів розробили меморандум з політичними і соціальними вимогами, які включали 16 вимог, в тому числі:

— перегляд всіх судових справ;

— негайно звільнити всіх жінок;

— звільнити всіх, хто відбув більше 5 років, а також жінок до 50 років, чоловіків понад 55 років;

— дозволити відправляти релігійні служби всіх віровизнань та інші.

центральний страйковий комітет нав'язав контакти а іншими концтаборами Воркути та Воркутськоі залізниці. На придушення страйку Московський центр прислав комісію, яку очолив генеральний прокурор Совєтського Союзу Руденко і представник ГУЛАГу генерал армії Масленніков. Руденко запитував керівництво страйку скільки тисяч чи сотень тисяч доларів вони отримали із-за кордону і хто є зв'язковим у тій справі, а тим часом до Воркути прибуло 2 нові дивізії НКВС.

Перший вистріл пролунав на шахті N29, куди прибув генеральний прокурор Руденко і батальйони НКВС. Це було 1 серпня 1953 року, в результаті чого загинуло більше 80 в'язнів і більше 200 поранено.

Згідно зі статистикою політв'язнів Воркути, в ході воркутських страйків-повстань померло в липні-серпні 1953 року 483 чоловіки і 780 поранено, з них 60 відсотків українців.

Воркутські страйки мали значний вплив на подальше існування систем ГУЛАГу, тобто до прискорення його розвалу. Кризу "ГУЛАҐ-івськоі системи прискорило й наростання гнівної непокори і правозахисного руху в таборах Казахстану і, зокрема, Кенгіру.

Дехто думає, що після смерті Сталіна й Беріі в концтаборах припинилися репресії, знущання, розстріли. Звичайно, головних катів уже не було в живих, але залишилися іх вихованці і криваві події продовжувались. В далеких казахських стелах, де не цвітуть мальви і червона калина, стоять стовпці з номерами. Це — цвинтар. Там лежать ті, кого по-звірячому замучили енкаведисти, ті, що померли від голоду та непосильних робіт, борці за долю рідної України.