Іван Губка - Боротьба ОУН-УПА в московських концтаборах

В мене немає змоги докладно описувати деталі підготовки, але керівництвом було ретельно вивчено уроки кривавого повстання влітку 1948 року на "стройке N501" вздовж залізниці Воркута-Лабитнанги. Кожний об'єкт Інти мав докладні схеми та характеристики. У грудні "координаційний комітет" і вся міжнаціональна організація разом з планом повстання набула кодової назви "Північне сяйво". Крім українських куренів, були сформовані роти: російські, литовські, латиські, білоруські.

Підготовка повстання була перервана 3-го лютого 1950 року при допомозі провокатора Лапіна Миколи Федоровича, котрого заздалегідь заслали з Москви. Почалося слідство. На щастя, провокатор Лапін не зумів довідатися, де знаходиться головний сховок, архів основних документів "координаційного комітету так і української частини.

Слідство очолив начальник УМГБ полковник Желтяков — садист беріївського вишколу, а "наглядав" за справою прокурор Мінлагу Шапіс.

15 жовтня 1950 року на Інті в клубі військ МВС відбувся закритий процес над 31 в'язнем, котрий тривав 10 днів. 26 жовтня 1950 року зачитали вирок: 11 отримали розстріл, 15 засуджено до 25/5 років особливих режимних таборів.

Хочу назвати список розстріляних:

1. Братусь Петро Володимирович — українець з-під Борислава.

2. Бригів Анатолій Павлович — українець з Лебедина.

3. Добровольський Михайло Олексійович — українець з м. Бжевська.

4. Загоровський Михайло — українець з Запоріжжя.

5. Кашуба Адам Андрійович — українець з Житомирщини.

6. Лихінін Олександр — українець зі Львова.

7. Павлов Георгій Тимофійович — росіянин зі Ставрополя.

8. Писанко-Лиссанко Костянтин Федорович — українець із Закарпаття.

9. Романчук Юліан Володимирович — білорус із західної Білорусії.

10. Романов Петро — росіянин з Ленінграда.

11. Рутковський Валерій Павлович — білорус із Бобруйська.

А 27 червня 1950 року Військова колегія Верховного Суду переглянула справу N401 і не знайшла в діях злочину, оскільки в'язні були поставлені в стан крайньої необхідності захисту і самооборони свого людського існування від глуму та сваволі.

Усіх було реабілітовано, в тому числі всіх розстріляних.

Норильськ, 1953 рік

Йшов 1953 рік. Норильський ГОРЛАГ ("государственньїй особо режимний лагерь") існував своїм життям. "Губернатор півострова Таймир був генерал Семенов, замінивший на цьому посту такого ж сатрапа Панікова. Всі роботи економічного комплексу Норильська виконували в'язні. Вони добували вугілля, руди, будували місто, обслуговували ТЕЦ, вибудували гігант кольорової металургії комбінат їм. Завенягіна. З тих країв політв'язнів не вивозили на велику Землю, а залишали на вічне поселення. У 1952 році в Норильськ привезли з Караганди великий етап і розпорошили його по всіх таборах. Це було зроблено для того, щоб в Норильських таборах зліквідувати дух опору, що зародився і зріс в концтаборах Карлагу.

Але. як показала практика, ці заходи мали зворотний результат: в'язні усвідомили, що можуть змагатися за своє існування.

А все почалося так: після смерті "батька народів" повіяло надією, та й сама адміністрація в якійсь мірі загубила запал, а це, як наслідок, використали в'язні. Причину вибуху створила одна автоматна черга, якою вбито молодого в'язня з Волині Ковальчука. В короткому докладі неможливо охарактеризувати, як все відбулося. Зупинився Норильськ, як називали Норильськ-40. тобто 40 тисяч в'язнів відмовилось працювати. Це політичні концтабори. Зони каторжан: жіноча, 4, 5, Медведка, Каеркан та інші. Створений був комітет і висунуті вимоги:

— переглянути всі справи;

— звільнити малолітніх;

— дозволити побачення з рідними;

— дозволити частіше писати листи, а не лише два листи на рік;

— скоротити робочий день;

— зняти номери;

— не закривати на ніч бараків.

Зону негайно оточили в два ряди війська НКВД і почалися різні провокаційні обіцянки. В багатьох місцях прорізали дроти, зробили вихід і через репродуктори зверталися, щоб виходили. Звернення було на зразок:

"Виходите, не слушайте кучки бандеровцев. Зто люди без роду й племени" тощо.

Але цьому ніхто не вірив. На 14 добу приїхала московська комісія, в яку входили начальник конвойних військ СРСР генерал Сіров та інші високопоставлені чиновники. В результаті переговорів з представниками в'язнів було задоволене деякі вимоги, а саме:

— дозволити побачення;

— писати два листи на місяць:

— носити волосся;

— вирішили відправити всіх інвалідів та немічних на "материк";